1926 рік. У той час, як робітничий страйк паралізував Велику Британію, 21-річна студентка Оксфорду захоплено слухає промову Річарда Тоуні. “Тоуні, — згадувала вона сімдесят років по тому, — поєднував у собі чудовий дотеп, різку критику та християнський запал”. Ця промова стала для Дороті Еммет моментом прозріння.

Як жінці-студентці, їй було заборонено залишати територію університету — тож вона провела тиждень, їздячи на велосипеді та збираючи підписи на підтримку пропозиції архієпископа Кентерберійського до уряду, щоби той вступив у переговори з протестувальниками.

Коли наступного року вона закінчила навчання, вона взяла коробку книг і поїхала до південного Вельсу, де рівень безробіття сягав 80 відсотків, і викладала “Державу” Платона безробітним шахтарям.

Цей досвід не перетворив її на політикиню. Натомість, вона стала метафізикинею — ученицею Альфреда Норта Вайтхеда, викладачкою Аласдера Макінтайра, першою жінкою, яка обіймала кафедру філософії в Манчестері, і протягом двадцяти років єдиною жінкою-професором у своєму університеті. Її десять книг були присвячені причинно-наслідковим зв’язкам, соціальним ролям та Богу.

Та у віці 80 років, у 1985, вона написала перший і єдиний у своєму житті політичний трактат та опублікувала його, ніби замикаючи коло, в співпраці з think tank’ом британської Соціал-демократичної партії — “Товариством ім. Тоуні”.

Його тема — це слабкість соціал-демократії у моральному вимірі. Правда, соціал-демократи можуть майстерно відстояти будь-яку соціальну програму — і не переконати нікого, хто вже не був переконаний. Політика, яка виправдовує солідарність апеляцією до власних інтересів, пише Еммет, не спрацьовує серед виборців, які чудово розуміють, що їхнє становище не найгірше і навряд чи коли-небудь стане таким.

У чому ж полягають моральні корені соціал-демократії, якщо не в цьому? Це питання є назвою брошури.

На мою думку, ця праця заслуговує на краще, адже відповідь Еммет — це те, чого ми не змогли засвоїти протягом чотирьох десятиліть: моральну політику неможливо побудувати лише на інституційному механізмі. Те, що підтримує гідне суспільство, — це виплеканий характер, побудований на трьох елементах.

Три елементи соціальної моралі

Життєздатна соціальна мораль, стверджує Еммет, потребує трьох елементів, і будь-яка теорія, побудована на меншій кількості, приречена на провал.

По-перше, це звичаї — моральні норми та звички, що підтримують довіру і які ми радше мимовільно засвоюємо, аніж свідомо осмислюємо. Прикладом, люди найчастіше дотримуються обіцянок і віддають борги тому, що виросли в суспільстві, де виховання, релігія та громадська думка змушують їх так чинити, а не тому, що вони це логічно обґрунтували. Консерватори, зазначає Еммет, цілком слушно надають цьому великого значення; однак звичаї тягнуть за собою тягар минулого: вони можуть захищати інтереси тих, кому були вигідні старі порядки. До того ж, багато звичаїв і так втратили своє визнання, тож вони є необхідними, але недостатніми.

По-друге, це правила: послідовність, взаємність, чесність, “ліберальна” критична мораль правил, що застосовуються без упереджень і привілеїв. Саме тут Еммет вбачає суть демократичного переконання: кожна людина має значення не як засіб для досягнення чиїхось цілей, а як особистість. Проте принципи можуть суперечити один одному і можуть використовуватися цинічно — вона помічає, як консервативні есеїсти вживають поняття “свобода” для позначення такої “свободи”, що підтримує існуючі нерівності. Суспільство, яке керується виключно критичним раціоналізмом, зазначає вона, суперечачи Попперу, “може не проіснувати довго”.

По-третє, це “фактор X”, який Еммет називає “великодушність”: поведінка, яка виявляється в “добровільних, милосердних вчинках, коли люди вільно й без заздрості не обмежуються лише відстоюванням своїх прав”. Її неможливо приписати жодними правилами чи закріпити звичаями. І без неї, стверджує авторка, два попередні елементи перетворюються на беззмістовні догми. Принципи без великодушності стають бездушною бюрократією, а звичаї — ідеологією для тих, хто добре влаштувався в житті.

Найгостріша політична теза стосується залежності соціуму та моралі: саме цей “фактор X” є передумовою здорової демократії, а не навпаки. Інституції не здатні самотужки породжувати ті внутрішні установки, на яких тримаються — вони здатні лише плекати або виснажувати їх.

Саме в цьому, пише Еммет, послідовники Ролза докорінно помилилися. Їхня логіка така: варто лише вибудувати правильний механізм справедливості, і люди неодмінно його підтримають. Увесь памфлет Еммет стверджує: причинно-наслідковий зв’язок працює навпаки.

Соціал-демократична критика Ролза

У своєму памфлеті Еммет заперечує не висновки з проєкту Ролза, а його мотивації.

Концепція “вихідної позиції” Ролза ставить питання: які порядки обрали б раціональні люди, перебуваючи за “завісою невідання”, тобто не знаючи, яке місце вони займуть у суспільстві? Очікувана відповідь — вони обрали б стратегію “мінімаксу”, перестрахувалися би від падіння на саме дно.

Відповідь Еммет : ніякої завіси не існує. “Оскільки більшість із нас чудово усвідомлює, що ми не на самому дні суспільства і навряд чи там опинимося, наше бачення соціальної моралі повинне допускати ширший спектр мотивів”, пише вона. Теорія, яка виводить справедливість із розважливого самозахисту, не має чого сказати тій самій забезпеченій більшості, яка знає, що їй захист не потрібен. Сам Ролз визнавав, що суспільний устрій має бути прийнятним “без надання особливої ваги власній позиції”; але це, як зауважує Еммет, зовсім не те саме, що прагнення убезпечити себе.

Тож Еммет пропонує соціал-демократичну альтернативу “завісі”. Людина залишається неупередженою, пише Еммет, не через те, що не знає свого місця в суспільстві, а тому, що вона є “готова уявити становище іншого саме як його становище, і надати йому такої ж ваги, як і власному”.

Справедливість — це взаємність у турботі одне про одного; це плід моральної уяви, а не наслідок незнання. Еммет наголошує: якщо проміняти живу мову на термінологію теорії ігор, ми отримаємо лише холодний розрахунок і жодної справжньої небайдужості.

Далі Еммет продовжує наносити дошкульні удари по Ролзу.

Спершу вона стверджує, що “завіса” перекреслює минуле, моделюючи справедливість так, ніби ми будуємо суспільство з чистого аркуша. Натомість у реальному житті питання розподілу благ завжди обтяжені “історичними претензіями та набутими правами”. Теорія справедливості мусить на них зважати або, щонайменше, не може просто від них відмахнутися.

Далі, Еммет вимагає від соціал-демократичних послідовників Ролза передумови для “принципу різниці” (за яким нерівність виправдана, якщо вона йде на користь найменш захищеним) — необхідно визнати, що ринок не здатен задовольнити певні соціальні потреби, а також визначити мотивацію співучасті, яку ця теорія взагалі не пропонує. Це знову ж повертає нас до тієї внутрішньої великодушності, яку неможливо штучно сконструювати жодними зовнішніми чинниками.

Політика і її громадянське суспільство

Чи праві праві щодо важливості громадського середовища для політики? Еммет присвячує вражаючу кількість свого памфлету взаємодії з Роджером Скрутоном, філософським світилом британського консерватизму, й, на можливий подив для багатьох, погоджується з його тезою.

Політика й справді розгортається в межах громадянської культури, пронизаної моральними переконаннями. Нові праві мають рацію: саме спільнота, а не індивід, що укладає контракти, є справжнім простором політичного життя.

Еммет уважно читає “Сенс консерватизму” й викладає його аргументи без перекручень: обов’язки передують правам, суспільство тримається на вірності спільним традиціям та легітимній владі, а справжнім ворогом гідного суспільства є ліберальна “абстракція”— уявлення про людей як про розрізнених індивідів, які лише вимагають своїх прав і дбають про власні інтереси.

У відповідь, Еммет запитує: а чим саме є суспільство? І тут її висновок однозначний: “Нові праві мають рацію, коли наголошують на важливості громадянського суспільства як простору політики, проте їхнє бачення цієї спільноти є звернене в минуле”. Їхня модель народу — це ізольований острів у світі, який уже тісно переплетений незліченними зв’язками. Колишні моральні та релігійні узи більше не втримають разом суспільство різних вір і невіруючих. На її думку, третього не дано: або марно пробувати реанімувати спільноту на основі традиційності, або ж творити нову громадянську культуру з нинішнього, плюралістичного суспільства.

Соціал-демократи і бюрократія

Другий інсайт, який Еммет запозичує в Скрутона — це те, що держава стикається з більшістю громадян не через політику, а через бюрократичний апарат. Будь-яка соціальна мораль, що цього не враховує, пише Еммет, є фантазією.

Суть дилеми така. Право діяти на власний розсуд дозволяє чиновнику бачити перед собою живу людину та реагувати на її конкретні потреби. Проте для цього потрібен штат працівників, які мають на це час, і це неминуче породжує свавілля: один заявник отримує допомогу, а людина з абсолютно ідентичною ситуацією в сусідньому кабінеті — ні. Чіткі правила долають цю суб’єктивність, гарантуючи законні права, — але ці права можуть виявитися похованими в паперах настільки глибоко, що скористатися ними буде неможливо. Доказ Еммет — система додаткових виплат, створена в Великій Британії в 1984: шістнадцять тисяч пунктів нормативних актів, співробітники, які мали лише приблизне уявлення про них, не пройшли належного навчання і, у разі сумнівів, діяли так, як завжди, замість того, щоб ознайомитися з новими правилами.

В цих обставинах Скрутон писав, що співчутлива держава насправді спрямована на знищення самого співчуття до людини. Еммет визнає, що він має рацію: дії, чітко підпорядковані правилам, неминуче мають знеособлений характер, і це здатне перетворювати тих, хто їх виконує, на бездушних бюрократів — проте ж альтернатива у вигляді приватної благодійності, котра пропонується консерваторами, розбивається об масштаби проблеми.

Обсяги сучасної бідності виходять далеко за межі того, що здатні покрити добровільні пожертви. Еммет пише, що соціальна опіка не може щоразу залежати від того, чи опиниться поруч добрий самарянин із достатньо товстим гаманцем. “Податки, зазначає вона, — це не замінник особистих зусиль, а радше інструмент, що перекриває прірву між тим, що можуть зробити окремі люди, і тим, що об’єктивно необхідно зробити.”

Проблема знеособленості насправді вимагає професійної етики, і Еммет пропонує концепт, запозичений із досліджень підготовки медиків: “відсторонена чутливість” (non-attached sensitivity). Це — щире співчуття, але без емоційного потрясіння, яке затьмарює розум; це глибока небайдужість до кожного конкретного випадку, яка, проте, повною мірою зберігається й для всіх наступних.

Вона додає, що мудрий керівник розуміє: у будь-якому наборі правил мають бути лазівки, і що іноді доречно з натхненням закрити на щось очі.

Еммет і нове покоління соціал-демократів

Брошура, написана для партії, що проіснувала ще три роки, — і ніколи не розглянула пропозиції Еммет всерйоз — може здатися звичайним історичним курйозом. Та авторка подбала про те, щоб цього не сталося.

На першій сторінці вона зазначає, що більша частина її аргументації може стати спільною основою для будь-кого, хто розглядає демократію як щось більше, ніж просто боротьбу інтересів — авторка робила вклад в соціал-демократичну традицію, і ця традиція існує й досі.

Три з її позицій можна одразу ж застосувати на практиці.

Перша — це мета. Еммет відкидає рівність доходів як головний орієнтир, оскільки для його підтримки знадобилося б постійне втручання та коригування. Натомість вона пропонує інше: кожен повинен мати достатньо коштів для повноцінного життя як член громади. “Достатність”, пише Еммет, вимірюється не просто здатністю вижити, а можливістю бути повноцінною частиною суспільства.

Розгляньмо такі реальні проблеми як безробіття, брак медичного догляду чи відсутність житла. Коли ці фактори заважають людям жити повноцінно, головною несправедливістю стає соціальне виключення — ізоляція від суспільства. І цю несправедливість здатні побачити та зрозуміти всі — навіть ті прагматичні виборці, які б прискіпливо рахували кожну копійку своїх податків, якби подібну допомогу їм пропонували просто під виглядом програми соціального страхування.

Друга — це пересторога щодо меритократії. Рівність можливостей вона називає завідомо нереалістичною ідеєю. Прагнення до неї породжує не рівне суспільство, а суспільство, охоплене примарою меритократії: у такому світі успішні люди завжди почуваються об’єктивно вищими за інших, а решта — об’єктивно нижчими. Вона доводить, що подібне суспільство здатне принести набагато більше нещастя, ніж те, яке визнає роль удачі та випадковості у житті — адже меритократія знищує і смиренність на верхівці, і право на виправдання внизу.

Третя — це запитання, і його варто повністю забрати собі. Суспільна дискусія зазвичай виходить із того, що головні стимули завжди грошові; мовляв, податкові пільги заохочують працювати краще. Але що робити, запитує Еммет, зі стимулами до створення такого суспільства, де кожен відчуває свою значущість — незалежно від того, досяг він успіху в матеріальному світі чи ні.

Соціал-демократія опинилася сьогодні в пастці між правими, що привласнили поняття “спільноти”, та власними технократами з їхніми сухими цифрами. Еммет передбачила це і запропонувала вихід: ми маємо визнати, що спільнота дійсно важлива — але будувати таку, де є місце кожному; що інституції потрібні — але пам’ятати, що без закладених у них цінностей вони мертві. Якщо виправдовувати соціальну державу лише економікою — ми програємо.

Праця Еммет нагадує, за що ми насправді стоїмо: за суспільство, де важливий кожен, яке тримається не на формулах, а на живій солідарності — і захищати його треба саме цими поняттями.