Багато українців, згадуючи Євгена Марчука, пам’ятають його сьогодні як першого в історії очільника Служби Безпеки України чи секретаря РНБО часів конфлікту навколо Тузли на початку 2000-х. Про його роль на цих посадах сказано багато – та це затуляє собою історію Марчука-політика.

Євгена Марчука можна справедливо вписати до ряду найважливіших політичних фігур періоду довгих 1990-х.

У 1995, в надзвичайно важкий час для молодої держави, він очолив Кабінет міністрів – і вже за рік був звільнений Президентом, з причини “формування власного політичного іміджу”. Експерти тоді пророчили йому майбутнє президентство – та за три роки, коли він спробував позмагатися за першість у виборах, на нього чекало фіаско.

Чому Євген Марчук програв у 1999? Для цього є низка причин: неможливість анти-кучмівської опозиції домовитися щодо єдиного кандидату, масові фальсифікації, кампанії залякування та арештів регіональних політичних менеджерів тощо. Як результат – 8,13% у першому турі. Між Марчуком та Симоненком, що вийде в другий тур проти Кучми – різниця в майже три рази.

Здобуток підтримки понад 2 млн українських виборців у 1999, а разом – кампанія, що цьому передувала, мають, так чи інакше, для української центролівиці особливе значення. Адже Євген Марчук брав участь у президентських перегонах саме як соціал-демократичний кандидат – й до сьогодні він залишається найуспішнішим представником українських лівоцентристів на виборах очільника держави.

Його кандидатуру підтримала тоді широке коло політиків та громадських діячів: колишні дисиденти, як от Юрій Бадзьо, лідерка націоналістів Слава Стецько чи Левко Лук’яненко, співак Микола Мозговий та лідер шахтарського руху Донбасу Михайло Крилов. Що дозволило Марчукові побудувати тоді таку коаліцію? Відповідь, гадаю, треба шукати в двох місцях: у політичній біографії самого Марчука та його програмі.

“Марчук – не лівий і не правий; він просто правий.”

Кар’єрний офіцер КДБ УРСР може, на перший погляд, здатися не найбільш органічною політичною фігурою для об’єднання навколо себе багатогранного прогресивного політичного руху. Однак саме в коридорах П’ятого управління, зі слів багатьох спостерігачів, розпочалося розчарування Марчука в радянській системі та комуністичній ідеї взагалі.

Більшість джерел про службу Марчука в КДБ заперечують його участь у будь-яких репресіях проти культурних діячів; навпаки, на шпальтах газет можна знайти виступи колишніх засуджених тоталітарним режимом на тему протекції Марчуком репресованих проти необґрунтованих звинувачень. Чи не щасливе співпадіння, що саме Марчукові згодом було довірено справу розсекречення архівів? У 1980-х він став відповідальним за індивідуальні реабілітації тисяч репресованих, одним з перших дізнавшись про гучні сфабриковані справи – процесу СВУ, справи “боротьбистів” та багатьох інших.

У цей період формується симпатія Марчука до лівих антирадянських течій. Як пригадував генерал-лейтенант Олександр Христенко – колишній підлеглий Марчука в управлінні КДБ УРСР Полтавської області, з довіреними особами начальник неодноразово ділився документами про три ідеологічні течії: єврокомунізм, лівий сіонізм та український націонал-комунізм 1920– 30-х рр.

Чи міркував Марчук про те, яким шляхом могла би піти українська лівиця, не будь вона поборена й задушена російськими більшовиками? Чи усвідомив він вже тоді важливість демократії для розвитку та добробуту? Я не беруся стверджувати точно – однак його прихильність до демократизації суспільства точно не була секретом. У 1990 Марчук переміг на перших своїх виборах, ставши депутатом Полтавської обласної ради, де, як кажуть, місцевий актив Демократичної платформи волів бачити його головою обкому. Та не склалося, й того ж 1990 Марчук перебрався до Києва.

Перемогу на Полтавщині вдалося повторити у 1994: Прем’єр-міністр, Марчук балотувався тоді в народні депутати (що було дозволено законом) – й на довиборах у Миргороді здобув майже 90% голосів.

У Верховній Раді він долучився до фракції групи “Соціально-ринковий вибір”, de facto очоленої мільйонером з Донецька, політиком Ліберальної партії, Євгеном Щербанем.

Ця група з 25 депутатів виступала, згідно своєї назви, за поєднання ринкових реформ з соціальним захистом громадян – за ідею розбудови на руїнах комунізму української моделі соціальної ринкової економіки. У той час, як детальний аналіз усіх дій групи протягом 4 років її існування виходить за рамки цієї статті, можна підсумувати, що саме в період участі, а пізніше – головування, в цій фракції, сформувався один із головних слоганів Марчука, висловлений ним у 1999: “Ринковою має бути економіка, а не суспільство”.

Після вбивства Євгена Щербаня в листопаді 1996, Марчук поступово був вимушений шукати нових союзників на парламентських виборах 1998. Ними стала Соціал-Демократична Партія України (об’єднана), в списку якої він став №2, одразу після Леоніда Кравчука.

“Ринковою має бути економіка, а не суспільство.” — один із головних політичних слоганів Марчука

Як соціал-демократ, у Верховній Раді Марчук очолив комітет з питань соціальної політики та праці. Щоправда, саме за його головування в комітеті у Верховній Раді було прийнято Закон “Про професійні спілки”, який представники незалежних профспілок критикували за те, що той обмежував свободу створення та діяльності спілок. Закон, прийнятий після череди вето президента Кучми та в порушення ст. 36 Конституції, заслуговує окремого обговорення — та виразним є те, що, коли СДПУ(о) та “Трудова Україна” підтримали президентський натиск на свободу профспілок, Марчук закликав голосувати за законопроєкт поіменно, щоби побачити реальні позиції фракцій щодо прав робітників.

Понад те, в той же період Марчук наголошував на тому, що він не погоджується з партійним керівництвом, поміж іншим, щодо й мовного питання – як він згадував в інтерв’ю, його позиція відносно української як єдиної державної мови була непохитною, на відміну від керівництва партії.  Тож у фракції СДПУ(о) (членом партії він ніколи не став), Марчук пробув недовго – лише близько 7 місяців – згодом ставши незалежним депутатом.

Кажуть, що, не дивлячись на його вихід з фракції, приблизно 70% членів СДПУ(о) прагнули бачити Марчука кандидатом есдеків у Президенти; так про це говорив у 1999 голова одеської крайової організації Володимир Максимович.

Та партія бачила це інакше. Тодішній її голова Медведчук оголосив підтримку Кучмі. Результат — створення Соціал-Демократичного Союзу, що стане, разом із Всеукраїнським об’єднанням “Народна солідарність” основою підтримки Марчука в його президентській кампанії.

Що таке марчукізм?

“Кожній нації властива внутрішньо притаманна їй ідеологія. Ідеї соціальної справедливості і національної солідарності були, є і надалі мусять бути, разом із християнською мораллю, наріжними каменями ідеології українства.” – проголошував перед “Радою голів партій державницького національно-демократичного спрямування” Євген Марчук 3 лютого 1999. Гадаю, цей уривок ясно демонструє нам ідейне ядро марчукізму – ідеології, яка є історичною варіацією соціал-демократії в Україні.

Насамперед, з різних виступів, інтерв’ю та статей Марчука періоду президентської кампанії варто зробити висновок про те, як він розуміє соціал-демократію в українському контексті: в той час, як, без сумнівів, Марчука та його спічрайтерів надихали політики Третього шляху – що могло бути очікуваним для того часу, соціал-демократичне середовище навколо Марчука залишалося куди більш сувереністськими та відкритим до поміркованого націоналізму; не даремно посеред осіб, котрих Марчук перелічував як джерела натхнення він називає де Ґолля. Така соціал-демократія, на відміну від континентальних європейських соціал-демократичних рухів, що пройшли шлях дерадикалізації, від ортодоксального марксизму до етичного соціалізму, постає як полівіла націонал-демократія.

Сам Марчук наголошував: “Соціал-демократія не може залишатися стерильною – вона має збагачуватися національно-демократичними традиціями.”

Що Марчук пропонував виборцям? Насамперед, він стверджував, що беззаконня є головним чинником нерівності. Для того, щоб загальне благо стало спільним надбанням, президент повинен усунути системні недоліки та жорстко боротися зі злочинністю й корупцією – аж до того, щоби ввести ліміт на багатство на певному рівні, де надзвичайні статки переставали покращувати якість життя, а навпаки, ставали інструментом політичного підриву.

Марчук наголошував: “Соціал-демократія не може залишатися стерильною – вона має збагачуватися національно-демократичними традиціями.”

Для поліпшення загального блага, Марчук пропонував також законодавчо закріпити профспілковий контроль за дотриманням виплат зарплат, криміналізувавши незаконну їхню невиплату, а також заборонити різноманітні фінансові піраміди й грабіжницьке кредитування.

Він також був переконаний в тому, що задля полегшення тягаря, що лежав у 1990-х на українцях, треба було усунути пост-радянські бюрократичні перепони для малого та середнього бізнесу, а також запровадити державні кредитні програми щоб полегшити українським виробникам доступ до фінансування. Разом із скасуванням ПДВ на товари першої необхідності (конкретно згадуються, до прикладу, товари для догляду за дітьми), це мало би допомогти молодим українцям здобути шанс на власну справу та мати справедливу можливість брати участь у ринковій діяльності.

В СДС обіцяли, що їхньою програмою була програма всебічної реіндустріалізації України. Тому, Марчук стверджував, що держава повинна створити “систему розподілу багатства, яка стимулює виробництво”, а не таку, що лише субсидує споживання. Задля досягнення цієї цілі, Марчук готовий був піти на конфлікт з МВФ; насамперед, це стосувалося економічного та енергетичного суверенітету України.

Поміж іншим, він наполягав на ретельному розслідуванні незаконної приватизації 1990-х років, категорично відмовившись виключати можливість ренаціоналізації в випадках, коли стратегічні активи були розкрадені.

Наперекір прихильникам “шокових терапій”, соціал-демократи Марчука пропонували запровадження програми гарантованої зайнятості, з особливим акцентом на проблемі безробіття серед молоді та жінок; щодо останніх, сам Марчук особливо наголошував на гарантіях зайнятості, гідної зарплати та соціального захисту саме для жінок, щоби “перехід до ринкової економіки не відбувався за рахунок половини населення”.

Соціал-демократія, в розумінні Марчука, була заснована на двох основах: на повазі до гідності праці – та на захисті національної ідентичності. Останнє він, як колишній силовик, прирівнював до питання національної безпеки. В його програмі – підтримка культури й мистецтв, комплексна програма репатріації діаспори та навіть підтримка українського життя за межами України: так, в програмі Марчук конкретно згадує українців Кубані.

Соціал-демократія після Марчука

Як відомо, ця платформа – якою цікавою вона могла би видатися лівоцентристам сьогодні, – програла в 1999, через що оцінити те, наскільки реалістично було імплементувати її в свої часи, залишається неможливим. Неможливо було б оцінити і те, як імплементуав би свою програму Марчук. Не дивлячись на те, що його епоха відходить дедалі більше в минуле, й сьогодні для багатьох він кардинально різний: хтось вбачає в ньому найбільший втрачений шанс, а критики й сьогодні закидують йому співпрацю на початку 1990-х років із контраверсійним олігархом Бірштейном та інші гріхи.

Та чи може дух лівої націонал-демократії жити без свого архітектора? З програшом Марчука в 1999, він ніби утратив своє інституційне вираження в вигляді Соціал-Демократичного Союзу; та, якщо дивитися на сучасну соціологію, не втратив свого потенційного виборця, котрого все ще турбує соціальне розшарування та низький рівень зарплат, але котрий поділяє державні та патріотичні погляди. Схоже, що вразити цього виборця — реальне завдання для повоєнних часів.