На превеликий жаль, ми досі не маємо фундаментальних праць з історії української лівиці. Немає ні історій конкретних партій, ні студій над їхньою ідеологією. Через це — пробіли, які спотворюють сприйняття реальних історичних подій.

Так, до прикладу, почасти залишається невідомою історія Української Соціалістичної Партії, котра існувала на Галичині.

Нагадаю, що 25-26 березня 1950, у Німеччині відбулася конференція, скликана Союзом Українських Соціалістів (координаційним центром української лівиці). На ній, представники українських історичних соціалістичних партій — Української Соціал-Демократичної Партії, Української Партії Соціалістів-Революціонерів, Української Соціалістично-Радикальної Партії та Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, а разом і безпартійні демократичні соціалісти прийняли рішення об’єднатися в одну партію — Українську Соціалістичну.

Прийнято вважати (базуючись як на сучасних студіях, так і на спогадах скитальців), що в ті березневі дні історія старих партій завершилася, а всі соціалісти-незалежники з УНР-івських партій згуртувались у спільній боротьбі.

Та не всі українські есери долучилися до УСП. Мені, до прикладу, відомо про групу навколо Савви Зеркаля, очільника партії “За волю України” та завзятого шаповаліста. На сторінках УРДП-івського “Вперед” він різко заперечив повне входження УПСР до УСП. Як шаповаліст, він не міг підтримати й роботи українських соціалістів у такому ворожому ідеалам його наставника органі як ДЦ УНР. То ж чи можемо ми говорити про те, що УСП-Р припинила свою діяльність у 1950? Схоже, ні.

Стаття С. Зеркаля. “Вперед”, №1-2(14), 1951

Далі постає інше питання: А скільки взагалі було УСП? Це питання закралося в мене під час роботи з архівом українських соціалістів в амстердамському Інституті соціальної історії: у документах я чомусь не зустрічав жодного прізвища окрім Феденків: Феденко Панас, Феденко Богдан, Феденко Ніна — лише ці ймена траплялися мені в усій міжнародній кореспонденції УСП. Це щиро дивувало мене, бо ж не бачив я там, насамперед, Омеляна Волинця та Спиридона Довгаля, які, як мені відомо, мали багато продуктивних контактів на міжнародній арені.

Певну ясність мені надало повідомлення ЦК УСП від жовтня 1969, передруковане в книжечці Івана Лучишина “На моєму життєвому шляху” (1978).

З нього випливало, що Панас Феденко — один із чільних українських соціалістів-емігрантів та, в певний момент історії, кандидат на посаду Президента УНР в екзилі, був (разом із сином Богданом) вигнаний 28 жовтня 1967 з Української Соціалістичної Партії. Зроблено було це після того як, протиправно, Феденко самостійно подав заявку про вихід фракції УСП з УНРади на VI сесії — і, на вимогу відкликати заявку, опублікував нову, у котрій “позбавляв” членських прав своїх критиків.

Пізніше Феденки проведуть кілька фейкових конференцій, які нібито відбулися в Парижі та Лондоні (останньому заперечать британські члени УСП в статті “Заява українських соціялістів на терені Великої Британії”) й продовжуватимуть до 1980 зв’язки з міжнародними соціалістичними організаціями, користуючись тим, що Панас Феденко, тривалий час, був секретарем УСП з міжнародних відносин. Видавався до 1980  й друкований орган УСП Феденка, “Наше Слово”, у якому, окрім Феденка-батька та Феденка-сина, поставали часом авторами текстів такі фігури як монархіст Іван Чинченко  та численні аноніми. У 1981 Панас Феденко помер у віці 87 років, що практично зупинило діяльність його УСП.

Фракція УСП ж у ДЦ УНР проіснувала принаймні до 1986. Що кумедно, на VII сесії УНРади вона успішно підтримала позбавлення ОУНз участі в органі, фактично виконавши головну феденківську вимогу.

Зрештою, історія УСП доводить одну вічну істину: де два українці, там три гетьмани. Декому ці політичні баталії минулого можуть здатися просто захопливим та майже кумедним чтивом, але саме такі епізоди допомагають скласти картину реальної й не ідеалізованої політики української еміграції XX століття й відповісти на питання чому все склалося так, а не інакше.