— Ну хто ти проти влади? Гнида.
Хотів основи потрясти!!
— А ти? — питаю я. — Хто ти?
Що правиш іншим панахиди
І тешеш мари та хрести?
— Іван Світличний, “Quod licet Iovi, non licet bovi”

Липень 2026. Українське суспільство знову втомилося від авторитарних тенденцій чергового свого президента. В країні вирують картонкові протести: тисячі людей вийшли в різних містах з вимогою відновити на посаді міністра оборони Михайла Федорова.

Відразу після цього — нова соціологія у новинах. 7 днів протесту — і довіра до Федорова виросла з 35% до 65%. Тепер він у трійці найпопулярніших гіпотетичних кандидатів у президенти — свій голос за нього віддали би 13,4% громадян.

На цю кризу країна вкотре відповіла новим кастингом людини.

Прийнято вірити, що президент має бути слугою народу, покірним виконавцем його волі. На практиці ж, від виборів до виборів, ми коронуємо фігуру, яка дарує собі владу визначати зміст цієї волі.

І це не баґ. Це — фіча.

Виборні аватари та “духи нації”

У статті “Демократична рівність та виборні аватари народу” (2024) Ерік Шумейкер розкриває фундаментальну проблему представницької демократії: верховна влада належить народові — всім разом і нікому окремо, — однак обрання будь-якого репрезентанта перетворює його на політичного “опікуна”, здатного вільно інтерпретувати волю виборців як цілого. Обрані особи, таким робом, опиняються вище за кожного зі своїх виборців, прямо порушуючи базовий принцип демократичної рівності.

Сам Шумейкер робить із цього радикальний висновок: якщо вибори неминуче породжують аватарів, треба відмовитися від виборів на користь жеребкування. Ми не мусимо йти за ним аж туди, щоби визнати серйозність проблеми: якщо проблема аватара, що втілює в собі “дух” округу, стосується депутатів найнижчих рівнів, то що тоді з президентами? Виходить, що президент — це граничний, найгостріший випадок проблеми виборного аватару: одна особа як аватар усього народу.

Механіку цієї претензії ще 1990 року розібрав Хуан Лінц у праці “Небезпеки президенталізму”: вибори — це гра з нульовою сумою, в якій переможець забирає все, а переможений не отримує нічого. Переможець не залежить від щоденної довіри парламенту й тому майже не має стимулів до компромісу; переможений на роки виключений з гри повністю — а отже, не має стимулів до співпраці й може працювати на поляризацію. Як наслідок — переможець, говорячи тепер від імені нації, відкидає незгодних як тих, хто стоїть на перешкоді волі народу.

Життєві нерви української демократії

Так, можна сказати, що формально Україна не є президентською республікою — з 2014 року ми живемо в “парламентсько-президентській” моделі. Але в цьому проявляється друга небезпека, описана Лінцем — подвійна легітимність. І президента, і Раду обирає народ, тож коли вони стикаються лобами, жодна процедура не здатна сказати, чий мандат “народніший”: арбітра всередині конструкції немає, і суперечка рано чи пізно виходить на площу.

Це не виняток, а правило. Конституція 1996-го року дала президентові домінування — і за цим пішли протести 2000 та 2004 років. Як наслідок — Помаранчева революція, під тиском якої Рада урізала президентські повноваження.

У 2010 Конституційний Суд повернув повноваження Януковичу — й у день, коли з Майдану вивозили тіла, Рада відновила Конституцію 2004-го.

Двічі парламент відвойовував повноваження, і двічі це ставалося не в сесійній залі, а на площі, як частина угоди про вихід із кризи. Інституції поступалися барикадам — і це сприймалося не як проблема інституту президентства, а як велика перемога.

З 2014 року здобуте знову поволі зникає. Ще після Революції гідності ми бачили, як президент отримував невластиві повноваження щодо створення НАБУ та здійснював спроби контролювати публічний дискурс.

Сьогодні ж Офіс президента керує урядом, хоча не має на це жодних конституційних підстав, а монобільшість “Слуги народу” перетворює Раду на реєстратора рішень, ухвалених деінде. Таку конструкцію в Україні ніхто не обирав як модель демократії.

Устрій, де є одна людина — найвища посадова особа Української держави, змайстрували під тактичне завдання літа 1991 року: створити контрбаланс президентам Союзу та Росії напередодні підписання нового Союзного договору. Депутати Верховної Ради УРСР бачили в цьому сенс: Києву потрібен свій носій прямого мандата, щоб не бути структурно нижчим за столом переговорів. Водночас для республіканської еліти свій президент був ще й символічним мінімумом суверенітету — знаком того, що Київ більше не просто волосний центр імперії.

Однак Союзний договір так і не підписали, СРСР зник за півроку, контрбалансувати стало нічого — а посада лишилася й почала розростатись.

Правда, що посада тримається не самою лише інерцією. Її тримає поширене переконання, що десь — може в еґреґорі — існує воля нації, яку хтось мусить втілювати. Війна цей запит тільки загострює: коли рішення потрібні миттєво, з’являється спокуса довірити все одному. Та єдність командування потрібна армії, а не цивільній владі. Велика Британія 1940-х та Ізраїль — парламентські демократії, що змінювали лідерів просто під час війни, не втрачаючи стійкості. Навіть війна за виживання вимагає не втіленої в одній людині “волі нації”, а дієвого уряду; парламентські системи продукують такі уряди стійкіше, бо невдалого лідера можна замінити без конституційної кризи.

А річ у тім, що будь-яка розмова про “волю нації”, наполягав Дольф Штернберґер — філософ і один із батьків повоєнної німецької політичної науки, — беззмістовна. Не існує єдиної волі, що ширяє над головами громадян — існує мільйон окремих рішень, які люди ухвалюють і які щоразу творять колективну волю наново.

Тому для Штернберґера вибори — це не плебісцит, як у тоталітарних режимах, а конкретне рішення (Entscheidung) кожного окремого виборця, акт, у якому кристалізується його “політична екзистенція”. Німецький політолог любив метафору політичного тіла, але переписав її: століттями головою цього тіла вважали монарха, а він наполягав, що голова — не той, кого обрали, а той, хто обирає; вибори — “життєвий нерв” (Lebensnerv) демократичної спільноти, канал, яким імпульси йдуть від громадян до інститутів, а не навпаки. Справжнім “суб’єктом політики” є “людська особа в людяному суспільстві”, тоді як “колективні особистості” — партії, держави, а отже й будь-яка фігура, що претендує персоніфікувати народ, — є особистостями лише в похідному, метафоричному сенсі.

Допоки ми шукатимемо особу, яка — немов із божої ласки — промовить волю нації, ми раз за разом відтворюватимемо ту саму пастку: багатоголосся громадян конденсуватиметься в єдиного аватара, а все, що в нього не вміститься, опиниться за межами політичного. Розконденсувати багатоголосся назад — справа, яка мусить стати першим пріоритетом для нашої демократії. І це — не метафора, а операційний принцип.

Шлях від сьогоднішніх картонкових протестів до стійкої демократії пролягає сьогодні не через пошук кращого обличчя для президентського крісла. Доки українська система буде побудована так, що найвища нагорода в системі — це крісло президента, українці залишатимуться в Україні недорепрезентованими: засилля персоналістських проєктів, що змагаються за контроль над бюджетними потоками й адміністративним ресурсом, й далі не викликатиме у виборця нічого, крім апатії, — а апатія лише годуватиме цю систему далі.

Вихід — десакралізація влади й демонтаж персоналістських проєктів. Україна, в різноманітті досвідів її громадян, потребуватиме після завершення війни внутрішнього миру — інститутів, які пом’якшуватимуть політичну боротьбу і унеможливлять “латентну громадянську війну”, котра трапляється кожних президентських виборів. Здорова система — це не та, що знайшла нарешті правильного речника волі, а та, яку на кожному рівні можна запитати, чи не звужує вона прагнення громадян в одну абстракцію. Тільки в такій українці зможуть стати тими, ким вони воліють бути: суб’єктами власної політичної долі.