Європейська соціал-демократія переживає глибоку кризу — можливо, найгіршу за останні десятиліття. Її колишня опора — виборці з робітничого класу — відвертається від неї, воліючи підтримати правих популістів або не прийти на вибори взагалі.

Кризу ідентичності важко не помітити. Соціал-демократичні партії відчувають себе заручниками незручної середини — десь між скомпрометованим “третім шляхом” та ностальгією за державою добробуту XX століття. Жоден із цих напрямків більше не відчувається правильним; виборець це відчуває.

Тож питання, котре мусить лягти в основу будь-якої серйозної дискусії щодо центролівиці, є простим: де шукати майбутнього європейської соціал-демократії?

Італійський політолог Мауріціо Феррера дає однозначну відповідь: у глибинній європеїзації національних рухів. Шлях до оновлення, стверджує він, полягає в спільній розробці позитивної програми, зосередженої на реформуванні Європейського Союзу.

Капітал, ринки праці, потоки міграції — все це вже давно вийшло за національні кордони. Жодна з держав-членів ЄС сьогодні не контролює того економічного середовища, від якого залежить її власний соціальний захист; держава може ухвалити щедрий закон у сфері соціального забезбечення, але самотужки забезпечити податкову базу, структуру зайнятості чи демографічну стабільність, від яких залежить фінансування таких програм, — ні.

Якщо на соціальне питання неможливо відповісти на національному рівні, єдиним серйозним варіантом для лівих було б порушити його на тому рівні, де відповідь ще можлива — на європейському. І у першу чергу стверджує Феррера, зробити це треба через переоцінку інституту, який центролівиця тривалий час розглядала як суто технічну деталь: європейське громадянство.

Необраний шлях: Гонсалес у Маастрихті

Ідея, що сама Європа може виступати гарантом соціальних прав, має глибоке історичне коріння в працях теоретиків європейської інтеграції. Найближче до свого втілення ж ця ідея наблизилася в 1990 році: тоді, під час переговорів, результатом яких став Маастрихтський договір, уряд Іспанії на чолі з прем’єр-міністром Феліпе Гонсалесом висунув пропозицію про закріплення основних соціальних та економічних прав у статусі громадянина Союзу.

Згідно з іспанським баченням, майбутній Союз мав спиратися на три стовпи: економічний та валютний союз, спільну зовнішню політику та громадянство — бо, як зазначалося в пояснювальній записці, “справжній Союз” зрештою потребуватиме повноцінного європейського громадянства.

Іспанці задумували, що саме поняття громадянства буде таким, що еволюціонує: у 1990 році можна було б домовитися про невеликий перелік прав, але сама концепція мала б розвиватися разом із Союзом.

Це поняття мало лягти в основу усіх політик Європейського Союзу: нові права додавалися б у міру того, як ЄС отримував би повноваження у нових сферах — соціальних відносин, охорони здоров’я, освіти та культури, — з можливістю їхнього подальшого кодифікації у хартії прав. Ця ініціатива мала на меті створити “Європу громадян”, урівноваживши на користь європейців основну спрямованість договору на економічний та валютний союз.

З цих пропозицій збереглося мало. Те, що було підписано, стало реальним, але поверхневим: Маастрихтський договір дійсно запровадив громадянство Союзу — перше в історії наднаціональне громадянство — яке передбачало вільне пересування та проживання, право голосувати та балотуватися на місцевих і європейських виборах, але всі інші права було вилучено. Еволюційна клаузула, яку в іспанському проєкті розмістили як керівний принцип, була перенесена в останню статтю розділу про громадянство — сьогоднішню статтю 25 Договору про функціонування Європейського Союзу (TFEU), яка дозволяє додавати нові права на основі одностайного рішення і яку за понад три десятиліття жодного разу не застосували. Європейське громадянство, по суті, з’явилося як похідне від ринку.

Для Феррери ця історія — не просто примітка. Це — можливість. Пропозиція Гонсалеса показує шлях, яким не пішли — а це означає, що цей шлях існує: пасивна клаузула досі чекає на своє застосування.

Наявний інструмент: Європейський стовп соціальних прав

Якщо Маастрихт слугує історичним якорем, то нормативний орієнтир уже існує в сучасній практиці ЄС. У 2017 році на саміті ЄС у Ґетеборзі було проголошено “Європейський стовп соціальних прав” — двадцять принципів, згрупованих у три розділи: рівні можливості та доступ до ринку праці, справедливі умови праці, а також соціальний захист та інклюзія.

На сьогодні цей “стовп” є найпрогресивнішим зведенням принципів, які мають слугувати дороговказом розвиткові систем соціального захисту по всій Європі. Ба більше, він уже встиг втілитися в цілком реальні закони: від директиви про належну мінімальну заробітну плату до нових правил, що регулюють баланс між роботою та особистим життям і працю на цифрових платформах.

“Стовп” можна критикувати за те, що він є радше декларацією, а не переліком обов’язкових вимог. Та саме в м’якості “стовпа” можна побачити й політичне вікно можливостей: оскільки ці принципи наразі лише проголошені, але не мають юридично зобов’язальної сили, вони утворюють платформу, яку будь-яка політична сила може взяти на озброєння, наповнити власним змістом та розгорнути кампанію за перетворення їх на реальні закони.

Як зазначає Феррера, закладена у “стовпі” концепція “соціального громадянства” відкриває перед лівими силами широкі обрії для ідеологічного оновлення. Оновлення, яке здатне органічно ввібрати в себе ідею Європи як співгаранта і співпостачальника прав — другий рівень безпеки, нерозривно пов’язаний з національними системами соціального забезпечення.

Випробовування для Києва

Для соціал-демократів країн-кандидатів цю програму не варто відкладати на потім — її потрібно реалізовувати вже зараз. Центролівиця може наполягати на тому, щоб відповідність acquis ЄС оцінювалася не лише за критеріями ринкової економіки та верховенства права, а й за двадцятьма принципами “Соціального стовпа”, перетворивши це на de facto критерій вступу.

В Україні війна надає кожному з цих принципів конкретного українського змісту. Країна, в якій з’являться сотні тисяч ветеранів, потребує зобов’язань щодо інтеграції, перепідготовки та доступу до ринку праці; суспільство з мільйонами переміщених осіб — як всередині країни, так і по всьому ЄС, де багато українців уже мали досвід життя в європейських системах соціального захисту і повернуться з новими високими очікуваннями — потребує відповідних стандартів у сферах житла, охорони здоров’я та соціального захисту. Відбудова України, на яку буде витрачено мільярди європейських коштів, є природним майданчиком для того, щоб вимагати, щоб відновлені робочі місця означали справедливу заробітну плату та колективні переговори, а не дешеву периферію.

Українські соціал-демократи мають безпосередньо порушити питання про солідарність: розширення має передбачати поширення “стовпа” на Схід із наданням перехідної підтримки для зближення рівнів заробітної плати та соціального забезпечення, а не приймати Україну до Європи двох рівнів. Країна, яка захищає Європу життям своїх військових, має право вимагати, щоб членство в ЄС означало вступ до спільного простору соціальних прав.

Європа, яка гарантує соціальні права від Лісабона до Тбілісі, може здаватися утопією, але саме ідеали спрямовують реальний прогрес.

Для європейських лівоцентристів сьогоднішня криза — це не вирок, а можливість. Фундамент уже закладено — і, відстоюючи це бачення, соціал-демократи можуть нарешті отримати те, чого їм бракувало десятиліттями: не просто політичну програму, а справжню мету.