Дев’ять років після своєї смерті, британський філософ Марк Фішер (1968—2017) продовжує надихати тих, хто мислить про кінець неолібералізму. Його найвідоміша філософська праця, “Капіталістичний реалізм” (2009), вдихнула життя в  британські студентські протести початку 2010-х та дозволила протестувальникам “небезпечно мріяти” про краще суспільство та кращу лівицю. Його остання й незавершена робота, “Кислотний комунізм”, і досі спричиняє дискусії про можливості посткапіталізму. Майбутнє було скасовано, писав він, тому що ми не здатні уявити собі нічого, окрім теперішнього; тому аби досягти майбутнього необхідно перевершити обмеження сучасності.

Втім, позитивна програма Фішера часто залишається поза увагою — а саме там він пропонує шлях подолання кризи політичної уяви. У 2010 Фішер долучився до Лейбористської партії та став її активістом. За рік до того, він познайомився з іншим лейбористом, впливовим британським політичним та культурним теоретиком— Джеремі Ґілбертом. У 2014 у співпраці вони видадуть памфлет “Повернути сучасність: Поза ринками, поза машинами”. На тридцяти сторінках двоє теоретиків запропонують новий, відповідний своїй епосі дороговказ для лівих рухів.

“Ми стверджували, що ліві досягали успіху лише тоді, коли пропонували власне бачення сучасного, користуючись з усього радикального потенціалу нових технологій, нових форм організації та нових культурних явищ. Йдеться не про те, щоб вважати, що всі зміни — це обов’язково добре, а про те, щоб виявити і посилити радикальний потенціал нових тенденцій, не даючи капіталістам скористатися всіма перевагами соціальних, технологічних та культурних змін.

Ми також стверджували, що тугу за 1940-1950-ми роками, що була характерною для багатьох суспільних настроїв того часу, не слід інтерпретувати як всеосяжну ностальгію — натомість ми наголошували, що люди тяжіли до того історичного моменту, коли вони відчували, що робітники, і особливо молодь, мають майбутнє, на яке варто з нетерпінням чекати.”

— Джеремі Ґілберт, Mark Fisher’s Futurist Labour Vision (2024)

Без сумнівів: напрямок, що задають Фішер та Ґілберт заслуговує нашої уваги. Можливо, уважно його перечитавши, ми знайдемо відповідь на те, якої лівиці нам варто прагнути.

Society good, bureaucracy bad.

Опинившись у кризі на початку 2010-х, лейбористи потребували нових ідей. Фішер та Ґілберт зазначили, що лівиця мусить адаптуватися до цифрової епохи і використовувати потенціал нових медіа. Якщо політики не почнуть спілкуватися з людьми на їхніх звичних платформах (від інстаграму до твітча), пропонуючи демократичну противагу неолібералізму, їхній рух залишиться жалюгідним анахронізмом.

Сучасні політики рідко виступають за тотальну централізацію чи абсолютний індивідуалізм, роблячи ставку на громадянське суспільство. Проте люди все одно почуваються роз’єднаними та відчувають брак взаємної довіри. Держава не здатна вирішити це згори: пряме урядове втручання лише дратує людей і не замінює реального розширення прав самих громад.

Як альтернативу цій неоліберальній дилемі автори пропонують демократизацію державного сектору — зокрема в освіті та охороні здоров’я — через механізми деліберації та демократичного консультування. Політичні інститути, стверджують вони, можуть відігравати активну роль у формуванні спільнот — проте держава ніколи не зрівняється в ефективності зі здатністю громадян самостійно об’єднуватися і спільно шукати рішення. Демократична політика, переконані автори, має не просто розширювати права наявних громад, а й створювати умови для появи нових ефективних колективів.

Марк Фішер пише: важливо відмовитися від припущення про незмінність та тотальність нашого часу. Нинішня ностальгія за минулим — це не стільки бажання повернути старий лад, скільки туга за втраченим почуттям надії та спільного майбутнього. Тому завдання прогресивної політики полягає не в тому, щоб просто прийняти чи відкинути поточні тенденції, а в тому, щоб обрати з них можливості з найбільшим демократичним потенціалом і спрямувати зусилля на їхню реалізацію.

Пісня буде поміж нас

Автори памфлету пропонують нам проаналізувати вплив MySpace на музичну онлайн-культуру 2000- років: платформа програла Facebook, але встигла дати старт безлічі креативних проєктів, оминувши традиційних посередників і знецінивши функції інституцій у циклі музичної циркуляції — настільки, що стало взагалі незрозуміло, чи може музична культура взагалі залишатися місцем ефективного накопичення капіталу. Капіталізм перетворив був її на засіб отримання прибутку; однак його стосунки з творчістю суто паразитичні. Енергія, якої капітал потребує, народжується не з нього, а з відносин співпраці та обміну, які тепер можна організувати й без нього.

Чи не стосується те саме й інших сфер? Вимога вимірювати працю освітян виключно прибутками й збитками, корисністю для “індустрії” та “задоволенням клієнтів” лише гальмує творчу спроможність структур, які цю працю виконують. Замість накладати штучні обмеження, варто шукати інституції, здатні максимізувати продуктивність таких мереж і захистити культуру від хижих корпорацій.

Бо ж коли культуру позбавляють підтримки  — соціальної держава, студентських грантів, соціального житла, які колись давали простір і час для музичних інновацій, — настає стагнація. Історія звукозапису доказує, що капіталізм не є основним джерелом інновацій: вони йшли від окремих людей та незалежних лейблів, від джазу до джанглу, які так —  прагнули прибутку, —  але не безкінечного накопичення коштів. Корпорації ж просували гомогенізовані форми й залежали лише від чужих винаходів; самі ж лейбли спиралися на конкретні соціальні умови, зокрема на підтримку соціал-демократичної держави.

Це модель для розуміння умов соціальної творчості у широкому спектрі секторів, особливо в економіці знань — від IT до фармацевтики. Тому оновлення соціальних гарантій — питання не лише справедливості, а й культурної спроможності. Хто знає, як виглядала б культура, в якій можливості інтернету співіснували би з міцною соціальною захищеністю?

Разом нас багато?

Колективний інтелект: як його посилити і як його мобілізувати?

Неолібералізм зводить колективний інтелект до вузької ефективності, перетворюючи всі взаємодії на товарні транзакції та конкурентні порівняння. Таке «транзакційне мислення», за висловом Марка Стірса, вже звузило освіту до балів і рейтингів — хоча очікування від неї надто складні й багатосторонні, щоб їх можна було адекватно виміряти. Справжня підзвітність установ можлива лише тоді, коли користувачі від самого початку беруть участь у розробці та наданні послуг, а не просто оцінюють і споживають їх. Демократія, а не конкуренція, веде до досконалості: тільки вона створює суспільні механізми, здатні розв’язувати важкі проблеми.

Такий інституційний експерименталізм потребує підтримки демократичних урядів — інакше громадські сфери окупує капітал. Але це й було метою соціал-демократичного реформізму: збудувати організаційні форми, через які колективні інтереси здійснюють реальну владу, а громадськість формується активно, не редукуючись до пасивного об’єкта. Держава може плекати радикально демократичну публічну сферу, але її не слід ототожнювати з громадськістю. Звідси новий сенс «громадської власності»: це влада й контроль у руках працівників, користувачів і громадськості — привабливий поворот для людей, звиклих бути або «клієнтами», або мовчазними виконавцями чергової ініціативи згори.

Коли помиляється ринок

Що робити, коли маркетизується суспільне мовлення? Фішер і Ґілберт розбирають випадок Бі-Бі-Сі — структури, що починала як значно авторитарніша й більш патерналістська, ніж сьогодні. З демократичного погляду цей патерналізм був проблемою — але він же створював умови, за яких продюсери, режисери й сценаристи могли регулярно експериментувати, не боячись, що тримісячний контракт не продовжать через незначне падіння рейтингів.

Чи була маркетизація єдиною альтернативою? Ні. Channel 4, спершу частково суспільний і залежний від замовлень у незалежних продюсерів, та Незалежне управління з телерадіомовлення, що наглядало за ним у 1972–1990, зберігали дистанцію від корпоративних інтересів — і забезпечували творчу свободу й колективний нагляд, небачені на сьогоднішньому ТБ. Приватні мовники, роблять висновок автори, не здатні на експериментальне телебачення, на яке спроможне суспільне.

Та це не відстоювання одержавлення ТБ. Все ж, першими бюрократію критикували якраз ліві: ще 1961 року Реймонд Вільямс вказав на корупційну тенденцію бюрократичного авторитаризму в державному секторі й запропонував радикальну демократизацію — реальну деліберацію та рішення в руках користувачів і працівників. Тоді ж автори Порт-Гуронської заяви, засадничого документа американських нових лівих, зробили розширення демократії своєю ключовою метою — у час, коли більшість вважала ходу бюрократичного регулювання незворотною. Сьогодні всі згодні, що бюрократія — зло, а громадський контроль — необхідність; і лише одна політична традиція говорить це вже півстоліття. Чи не час їй стати ресурсом для мейнстримної політики?

Звідси заклик Фішера і Ґілберта: зробити критику менеджерської бюрократії важелем демократичних реформ і творчої автономії. Відчуття примусу — наслідок неоліберального зведення людини до автоматона, що виконує транзакції, — громадяни сприймають як гнітюче всюди, і в державному, і в приватному секторі. Якщо лівиця дозволить правим популістам привласнити антибюрократичні настрої і зробити їх приводом для атак на державу добробуту — вона втратить історичний шанс. Якщо ж займе чітку позицію проти цієї непопулярної риси капіталістичної культури, практично й полемічно, то зможе задавати політичний порядок денний на десятиліття вперед.

Співвиробнича толока

У гідній демократичній системі зворотний зв’язок був би вбудований у саму розробку й надання послуг: користувачі формували б їх, а не обирали з готового набору опцій. Радикальні економісти називають це «співвиробництвом»: послуги на кшталт освіти — не товар, а процес, що вимагає співпраці всіх учасників. Неоліберальний підхід зводить цей потенціал нанівець; співвиробництво ж, за кібернетичними принципами, ефективніше, бо перетворює якомога більше енергії системи на користь самої системи. На практиці це означало б спрямувати час і зусилля, які нині йдуть на стандартизоване тестування на кшталт НМТ, на обговорення та експерименти з реальним покращенням шкільного досвіду.

Схожу модель для медій пропонує Ден Хінд: відкрите замовлення журналістських розслідувань, що поза ринковою логікою зробило б виробництво інформації демократичним, а її поширення — авторитетним для суспільства.

Оновлення демократії потребує амбітного плану реформ — такого, що визнає, наскільки неолібералізм загальмував її «довгу революцію», про яку писав ще Вільямс. А це вимагає інновацій: експериментів з автономними установами ще до того, як ми зможемо привести до бажаного вигляду наявні інституції.

Вони говорять, демократія працює

Усі люди прагнуть безпеки — це консерватори повторюють завжди. Але так само всі прагнуть творчої насолоди й самореалізації, і задовольнити обидві потреби разом здатна лише радикально демократична політика. Тож головним завданням прогресивного уряду стане не концентрація влади, а плекання всіх інших її джерел — від місцевого самоврядування і профспілок до демократичних медій.

Фішер писав, що майбутнє скасували, бо ми не здатні уявити нічого, крім теперішнього. “Повернути сучасність” — це інструкція з повернення уяви: не ностальгія за державою добробуту, а туга за часом, коли майбутнє взагалі було. Для української лівиці, яка мусить наново збирати себе посеред війни, цей дороговказ, можливо, важливіший, ніж для будь-кого: нам не треба вигадувати, як виглядає самоорганізація, взаємодопомога і спроможна громада — ми бачили їх у дії. Питання лише в тому, чи зуміємо ми перетворити цей досвід на політику, перш ніж його перетворять на щось інше без нас.