Будь-хто, хто певний час працює з українською історією, рано чи пізно дійде висновку, що історія України є просто таки переповненою маловідомими моментами, котрі спантеличують та змушують переглянути розуміння тієї чи іншої епохи.

Одним із таких моментів, про котрий я хочу надати інформацію нижче, є те, як українці намагалися восени 1941 створити в Києві Українську Національну Раду — і кого саме велика кількість українців прагнула бачити її головою.

Нагадаю, що Українська Національна Рада постала в окупованому Німеччиною Києві як Конституанта майбутньої незалежної Української держави. В проєктах Декларації УНРади, авторство яких належить Олегові Ольжичу, а також в інших документах, підкреслювалося, що її члени — представники різних українських партій, регіонів та верств, покликані були продовжити діло боротьби за державу, розпочату в 1917—1920 рр., та виявити суверенну думку народу про майбутнє України.

Надаю далі розлогий фрагмент з книжки Українська Національна Рада: Історичний нарис (1993) Зенона Городиського.

Проф. М. Величківський у своїх спогадах не подає, що його виборові на голову Української Національної Ради передувало обговорення інших кандидатур. Сотник С. Сулятицький у своїх записках “Про перші дні по заняттю Києва” зазначає, що “другого чи третього дня по створенні Управи запізнав я проф. М. Величківського, який виявляв волю включитися активно до праці в міській Управі. Це була людина старша віком, енергійна і, я мав враження, претенсійна. На мою тодішню думку, він туди не годився своїм інтенсивно-імпульсивним підходом головно до політичних справ, що могло б довести до передчасного конфлікту з окупаційною владою та ускладнити і так тяжке положення”.

Відтак стає зрозумілим, чому ще до Установчих Зборів О. Ольжич (д-р Олег Кандиба) намагався натрапити на слід академіка Агатангела Кримського, світової слави вченого-орієнталіста, історика мови та літератури, письменника, співзасновника Всеукраїнської Академії наук і її першого секретаря в Києві за часів Української Держави в 1917-1918 рр.

Д-р Олег Ольжич знайшов у цьому повну підтримку киян. Як зʼясувалось, акад. А. Кримський мав виїхати до свого брата у Звенигородку, на півдні Київщини. О. Ольжич доручив пошуки своєму співробітникові Я. Гайвасу, який пізніше у спогадах розповість про безуспішні наслідки цієї акції. За словами рідного брата академіка, А. Кримського при поверненні до Києва на станції Цвіткове перехопили большевики й заслали разом із небожем на схід. Було йому тоді 70 років, і 25 січня 1942 року він помер у казахстанському місті Кустанаї. Так із планів висунути цього видатного вченого на голову УНРади, аби він гідно репрезентував Україну перед європейським світом, нічого не вийшло.

У висновку, посада голови УНРади була запропонована професорові-мікробіо­логу Олександру Корсунському, та той відмовився й головою УНРади було вибрано професора-економіста Миколу Величківського.

Пізніше, в жовтні 1941, на прес-конференції Величківський заявить про те, що “Україна відновлює порядки, що існували до її окупації, на основі Конституції УНР 1918 р.”

Та українцям й їхньому передпарламентові не суджено було співіснувати з режимом нацистської окупації, й згодом будь-які організації незалежницької орієнтації будуть заборонені, а їхні члени зазнають репресій.