Богдан Ференс — кандидат політичних наук, засновник громадської організації «СД Платформа», яка з 2012 року об’єднує молодих прогресивних людей з усієї України. Ми поговорили про те, що таке соціал-демократія сьогодні, чому її так важко зробити популярною в Україні, чи можливе об’єднання лівоцентристів в одну партію і хто його надихає.

⁂

Що для вас є соціал-демократична ідея?

Ого! Легке питання для самого початку. (сміється)

Соціал-демократична ідея для мене — це, з одного боку, щось ціннісно-ідеологічне, що зрозуміло в більшій частині Європи, але не зовсім зрозуміло в Україні. А з іншого боку, це насамперед інструмент, який у політичному житті загалом мав би допомагати звичайним людям отримувати доступну освіту, соціальні послуги й адекватну роботу за гідну винагороду. Тобто це більш практична ціннісно-ідеологічна конструкція, яка мала б слугувати інтересам більшості, а не меншості.

Чи бачите ви різницю між соціал-демократією і тим, що зараз називають демократичним соціалізмом? Чи це одне й те саме?

Я зараз просто не бачу сенсу особливо цим перейматися, тому що західний політичний простір розмивається до невпізнаваності. Лише у вузьких колах ентузіастів та інтелектуалів з’ясовують між собою, де більше соціалізму, а де — соціал-демократії чи демократичного соціалізму. Але насправді ключова загроза в тому, що соціал-демократія в Європі сьогодні в кризі. І це очевидно.

Тож мова радше не про теоретичні дискурси й трактування, а про те, наскільки політикам, які в тій чи іншій країні ідентифікують себе як соціал-демократи, демократичні соціалісти чи прогресисти, вдається реалізовувати те, що вони обіцяли виборцям, і змінювати життя людей. Як бачимо на прикладі Німеччини та інших країн, це вдається не зовсім. А отже, ключова необхідність зараз не в пошуку розрізнень у дуже вузьких категоріях, а в конкретних практичних діях, які люди відчували б у своєму житті як зміни на краще.

Ви згадали про те, як зробити соціал-демократичну ідею популярною в Україні. Для багатьох будь-які прогресивні ідеї сьогодні мають радше негативні асоціації — зокрема через токсичний спадок «соціал-демократів» на кшталт Медведчука. Як, на вашу думку, можна зробити їх популярнішими і як виправити цей спадок?

Насправді я вважаю, що сама думка, ніби соціал-демократію зараз можна зробити привабливою в Україні, дещо утопічна. Хоча я і мої друзі та колеги з СД Платформи займаємося цим з 2012 року, а я — ще й до її створення, незважаючи ні на що.

Чому? Тут навіть не про спадок Медведчука йдеться. Більшість, особливо молоді люди, навіть не пам’ятають, що було таке політичне утворення, як СДПУ(о), і хто такий Медведчук. Ключова проблема, на мою думку, не в цьому. Соціал-демократія в нас завжди перебувала в зародковому стані й так і не розвинулася в щось більш мейнстримне. Лівий рух залишився у своїй бульбашці. Скласти адекватну конкуренцію домінантному неоліберальному середовищу — і в громадському секторі, і в політичному — практично не вдавалося, і навіть спроб таких особливо не було. Тому зробити соціал-демократію привабливою для українців складно, а в час війни, я вважаю, практично неможливо.

Але якщо говорити ширше, то можна на конкретних діях, кроках, ініціативах і результатах показувати, що цінності — свобода, солідарність, рівність — важливі. Коли говориш із людьми про цінності, бачиш багато спільного. Запит на справедливість зараз лише зростає. І є ризик, що якраз праві сили, можливо, навіть право-соціалістичного спрямування, будуть давати — і вже намагаються давати — дуже прості відповіді на ці складні питання соціальної несправедливості.

На мою думку, у повоєнній політичній дійсності без здорового лівого центризму ми як суспільство, як країна просто не витягнемо. У нас буде шалений запит на справедливість і абсолютно розірвані зв’язки між ключовими групами населення: тими, хто в Україні, і тими, хто за кордоном; тими, хто воював, і тими, хто не воював. Буде шалене навантаження на бюджет у соціальній сфері — ветерани, військові, медичні послуги й багато чого іншого. Причому економічна система особливо не змінилася, а кланово-олігархічна складова залишається і буде залишатися домінантною. Тому я вважаю, що нам потрібно зробити пріоритетною ідею прогресивного, модерного українського повоєнного суспільства.

І не лише на словах чи в теоретичних дискусіях, а в конкретних діях. Ми на своєму рівні намагаємося підтверджувати свої слова й цінності — роками репутації, співпрацею з європейськими соціал-демократами, конкретними справами в Україні: для ветеранів, для незрячої спільноти, для молоді, для жінок і жіночого молодіжного лідерства, для освітян. Такі речі можуть принаймні посіяти зерно прогресивності й модерності в частині українського суспільства. А далі потрібно мати ще з десяток таких організацій і десятки тисяч людей, які справді хотіли б, щоб країна була прогресивною.

Розкажіть більше про СД Платформу та її здобутки за ці роки.

СД Платформа була створена наприкінці 2012 року — мною як засновником і моїми друзями, колегами, співзасновниками, з якими ми досі разом працюємо над розвитком організації.

Це незалежна, ціннісно орієнтована організація, яка об’єднує понад 2 тисячі молодих людей з різних регіонів України і вже поза її кордонами. Протягом багатьох років ми реалізуємо багато важливих ініціатив. Зокрема, прокачуємо молодь у політичній освіті та політичному орієнтуванні: понад 20–25 тисяч молодих людей безкоштовно — завдяки нашій співпраці з міжнародними партнерами, наприклад із Фондом Фрідріха Еберта, — отримали знання, досвід і можливість краще розбиратися в політичних процесах.

Зараз наш пріоритет — незрячі та слабозорі ветерани. Ми фокусно підтримуємо цю вразливу групу — наших героїв. Організовуємо ретрит-кемпи, де вони мають можливості для реабілітації, соціалізації, а також для адвокації своїх інтересів, прав і потреб. Ба більше, зараз ми допомагаємо створити Асоціацію незрячих ветеранів України, якої, що дивно, раніше взагалі не було.

Ми також працюємо над підтримкою освітян і медиків і завжди намагаємося робити це якісно, креативно та з доданою вартістю для самих людей і громад. Крім того, у нас є регіональні осередки — зокрема в Тернополі, Львові, Києві, Хмельницькому, Одесі, Дніпрі, Запоріжжі. Тобто це розгалужена структура. Зараз, під час війни, звісно, складніше, і з молоддю працювати набагато важче, але ми робимо те, що можемо, і створюємо можливості.

Ми співпрацюємо з групою соціал-демократів у Європарламенті, з Партією європейських соціалістів, а також із соціал-демократами багатьох країн. СД Платформа є членською організацією Прогресивного альянсу — це вже міжнародний контекст, різна географія: Латинська Америка, Африка, Азія. Також ми є членською організацією IUSY — Міжнародного союзу соціалістичної молоді — та YES, Молодих європейських соціалістів. Це вдалося не відразу, а після років діяльності. Зараз ми, по суті, єдина організація в Україні, яка є trusted partner — довіреною стороною — для європейської соціал-демократії.

Якщо плюс-мінус коротко, то так. Функціонуємо ми за рахунок членських внесків, партнерських проєктів і співпраці.

В Україні є й інші громадські організації, які стоять на умовно лівих чи лівоцентристських позиціях, — той самий «Соціальний рух». Чи співпрацює з ними СД Платформа?

Ми партнеримося. Вони, в принципі, лівіші за нас. Ми завжди запрошуємо їх на наші заходи, вони запрошують нас на свої. Тобто в нас багато спільних інтересів, назвемо це так. Підходи дещо різні, бо, як я зазначив, ми більше лівоцентристи, а «Соціальний рух», я думаю, — більш ліва організація, яка партнериться переважно з лівими європейськими організаціями.

Але, на мою думку, лівому руху завжди дуже бракувало саме елементу співпраці, а не цього постійного маргінесу, коли кожен порпається у своєму городі, але не хоче назовні проявляти відкритість і партнерство. Є деякі проєкти — чи то політичні, чи а-ля політичні, — які, на мою думку, радше імітують бажання лейборизму. Але так завжди було і, напевно, буде. Тому кожен має сам вирішувати, кого підтримувати і кому симпатизувати — з огляду насамперед на здобутки, репутацію і, напевно, роки діяльності.

Хоча коли ми починали СД Платформу, нам теж мало хто вірив і мало хто був готовий нас підтримувати. Навпаки, дехто навіть називав нас медведчуківським закуліссям — бо ми одразу назвали себе «Нова соціал-демократична платформа». З одного боку, це було дуже нелогічно з погляду позиціонування й іміджу для молодих людей: соціал-демократія — фу! Але з іншого боку, ми чітко окреслили свої ціннісні орієнтири, і це допомагало нам у більш конкретизованих діях, а не так — «обо всём и ни о чём».

Наступне питання — більш гіпотетичне. Ви вже почасти сказали, що в повоєнній відбудові Україні буде потрібна сильна лівоцентристська сила. Але чи вірите ви, що можливе об’єднання різних лівоцентристів, а може, й лівих, в одну велику політичну партію? Здається, ця тема висить у суспільстві вже років двадцять: щоразу робляться спроби, і жодна не доходить до кінця.

Я мало в що вірю в житті (сміється). Журналісти часто запитують мене, чи вірю я, що спрацює угода з Трампом або що санкції зупинять війну. Я завжди відповідаю, що мало в що вірю в цьому житті.

Але я вважаю, що прагнути того, щоб в Україні після війни була прогресивна сила, яка поступово змогла б здобути довіру й репутацію серед громадян, — потрібно. І працювати над цим треба було ще й усі ці роки. Створити таку силу з повітря можуть собі дозволити лише опортуністи або олігархи з якимось своїм фінансовим інтересом. А насправді завжди потрібне підґрунтя. Потрібно виховати, скажімо так, плеяду людей, які принаймні знатимуть і розумітимуть, що таке бути прогресивним, що таке соціал-демократія, чи притаманна вона українському народу, чи є в нас історія соціал-демократії. А вона, виявляється, є, але про неї чомусь ніде — ні в школах, ніде — не розповідають. Тобто, з одного боку, це як у тому голлівудському фільмі — «Місія нездійсненна», Mission Impossible. А з іншого боку, прагнути цього потрібно.

А щодо об’єднань — насправді нема з ким об’єднуватися (сміється). Я не вважаю, що в нас в Україні є якісь видні, сильні прогресивні соціал-демократичні лідери, які хочуть чи не хочуть об’єднуватися. Є організації — ви назвали «Соціальний рух», є ми. Можливо, є ще якісь, але сказати, що ми вже політичні важковаговики, про яких знають мільйони людей, — напевно, поки зарано.

Тому тут радше потрібно шукати певні партнерства, якщо вони будуть спрямовані саме на вирішення соціальних проблем і допомогу тим, хто найбільше цього потребуватиме. І подекуди навіть в інших політичних таборах можуть бути політики — хоча їх практично немає, — які не битимуть себе в груди, кажучи, що вони ліві чи соціал-демократи, але в принципі можуть підтримати ті чи інші підходи до вирішення проблем травмованого війною українського суспільства.

Я більше за прагматизм, але з чіткими орієнтирами. Щоб цей прагматизм, як я вже казав, не перетворювався на політичний опортунізм, коли людей, громадян просто ошукують з різних боків. Це найважливіше.

І останнє, більш особисте питання. Які історичні постаті — з української чи загалом європейської соціал-демократії — вас надихають? Можливо, є хтось, на кого ви дивитеся — умовно, на Володимира Старосольського — і вважаєте, що про нього треба знати більше?

Одразу скажу: я радше практик, ніж теоретик. Тому ніколи не хизувався глибинними знаннями праць видатних українських соціал-демократів чи соціалістів, яких, на жаль, насправді майже ніхто не знає — лише дуже невелика група зацікавлених людей.

Мене справді надихають певні історичні постаті — через них завжди набагато легше пояснювати соціал-демократію. Мені імпонує Улоф Пальме. Власне, нещодавно я був на його могилі в Стокгольмі. Це політик, який пройшов цікавий і певною мірою драматичний шлях, але багато зробив для такої країни, як Швеція, для соціал-демократичного руху і своєї партії. І не лише у своїй країні: його інтернаціоналізм залишився й сьогодні — в іншому вимірі й формі, але він є.

Щодо діячів незалежної України — нікого не назву. Єдиний, з ким мені пощастило свого часу працювати, — Віталій Якович Шибко. Він був міжнародним секретарем Соціалістичної партії. Я завжди кажу, що він був єдиним, хто приніс європейську соціал-демократію в незалежну, посткомуністичну Україну, — тобто намагався із Соцпартії посіяти зерна європейської соціал-демократії. Працюючи з ним, я й зацікавився європейською соціал-демократією. Але для багатьох він теж невідомий. Він був відомим дипломатом, свого часу — політиком і, на мою думку, рано пішов з життя.

Тому я радив би молодим людям знати історію, але водночас спостерігати, хто сьогодні проявляє риси прогресивних політиків, і надихатися саме ними та результатами їхніх дій. Бо криза лідерства в лівому русі відчувається на рівні Європи і не лише. Ми вже пройшли епоху таких сильних лідерів, як Віллі Брандт, той самий Альєнде та багато інших. Таких лідерів зараз немає, і поки що вони не з’являються. Але є системи й структури, які, зокрема, вони збудували і які ще можуть працювати на користь людей. Питання в тому, як усе це реанімувати, модернізувати й зробити ефективним.