Борис Олійник, один з найвідоміших українських літераторів пізньої радянської доби та другий в історії незалежної України номінант на Нобелівську премію з літератури (2012), був не лише плідним автором, але й активним політиком.

З 1961 він був членом КПРС – і пробув у лавах комуністичних та пост-комуністичних формацій аж до 2005, коли був виключений з КПУ за голосування за призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром України.

Його біографія дивує: ніби-то ідейний прихильник марксистсько-ленінської ортодоксії, він вів репортажі з палаючої у квітні 1986 ЧАЕС та відкрито звинувачував винуватців аварії в своїх есе, засуджував на Всесоюзних конференціях КПРС винних у скоєнні злочину Голодомору та чинив протекцію різним українським організації, допомігши, поміж іншим, у 1989 організації “Червоної Рути” та створенню Народного Руху України.

Протягом певного часу, декотрим оглядачам політики УРСР, а пізніше — незалежної України, здавалося, що Борис Олійник був найбільш вірогідним кандидатом у лідери української (пост-)комуністичної лівиці. Поміж комуністів він вважався лідером “українофільського” крила, котре, на відміну від “партійного бетону”, було більш відкритим до ідеї незалежності та роботи в новій системі; неодноразово в своїх виступах він навіть, не цураючись, посилається на Скрипника та Хвильового як на моральних авторитетів.

Врешті-решт, чи були, ген, у 1991 кандидати більш досвідчені чи більш відомі ніж автор “Пісні про матір”?

“Соціальна Справедливість — це наріжний камінь самої комуністичної ідеї”.

Коли вже народився ти поетом,
За все відповідай у цім житті.
— Борис Олійник, Заклинання вогню (1977)

Якою була ідея лівиці Бориса Олійника? “Опора, надія і щит трудового люду”.

Її зародження ми спостерігаємо на сторінках московської газети “Правда” у 1990-91 рр. — саме там Олійник, тоді — радник самого Президента СРСР Горбачова, починає розвивати свою програму “оновлення” Комуністичної Партії паралельно двом останнім з’їздам КПРС.

У центрі — реорганізація структури партії навколо новостворених Комітетів Соціального Захисту малозабезпечених та приречених на прийдешнє з імплементацією ринкових економічних реформ безробіття. Наскільки мені відомо, ця ідея була оригінальним витвором Олійника; деталі того, як саме Комітети мали працювати залишаються, тим не менш, не до кінця визначеними.

За його словами, КСЗ мусили створюватися при всіх існуючих тоді парторганізаціях, знизу догори — і при них мусили поставати і фонди допомоги малозабезпечених, котрі, окрім пожертв симпатиків, наповнювалися би й партійними внесками. Комітети, переконував Олійник, формувалися би насамперед молодими членами партії — і з часом саме вони би витіснили пристосуванців, очищення від яких потребувала партія.

Внутрішня люстрація постає чи не найбільш нагальною (у 1990) потребою для Олійника. Включав план люстрації, окрім миттєвого очищення рядів, й осуд комуністичних діячів минулого: як Сталіна та інших винних у Голодоморі та Великому терорі, так і винуватих у переслідуванні та вбивствах дисидентів. Так, в одній зі статтей Борис Олійник особливо зупиняється на засудженні переслідувань українських діячів, що відбувалися ще на початку 1980-х — все ж, як він сам наголошує де-інде, проблема захисту літераторів йому, як секретареві правління Спілки письменників України була близькою як нікому.

Оновлена партія, стверджував Олійник, мусила очиститись від багатьох пережитків минулого: відкидував він і ленінську ідею авангард, і демократичний централізм, і диктатуру пролетаріату. З існуючих джерел важко встановити яким самим бачив ідеологічне обличчя майбутньої партії Олійник: декларуючи відданість марксизмові — він пропонував офіційно перейменувати КПРС на Партію Соціальної Справедливості (марксистську) — Олійник неодноразово посилається на християнську етику як джерело пропонованої соціальної доктрини. Був Олійник і прихильником відновлення автокефалії українського православ’я, про що наголошує в своїх статтях у “Правді”; аналіз його релігійних переконань, проте, виходить за межі цієї роботи.

Поміж інших програмних пунктів — широкі автономії для всіх народів Союзу, створення спеціального Державного комітету з адміністрування територій, що постраждали від техногенних катастроф, виокремлення з партійних коштів спеціальних фондів підтримки творчих діячів та інші кроки щодо захисту довколишнього середовища та духовної екології (sic).

“Братерство”, якого не було

Збірку пропозицій з реформування Комуністичної Партії в ПСС Олійник планував представити на (останньому) Пленумі ЦК КПРС, присвяченого прийняттю нової програми партії  — однак він цього не зробив. За його словами, на пленум його не допустив особисто Горбачов: напередодні Олійникові було сказано очолити радянську парламентську делегацію в Парагвай через що його виступ залишався непочутим Центральним Комітетом.

Читаючи спогади Олійника про 1991, можна переконатися в тому наскільки розчарований він був таким перебігом подій. Наприкінці липня 1991 він повернувся до з Латинської Америки до Києва — і приклався тепер уже до спроби, по суті, реформувати не всесоюзну, а республіканську комуністичну партію.

На початку серпня в Запоріжжі відбулася конференція секретарів міськкомів партії з усієї України. Ціль — започаткувати рух “Братерство”, що об’єднав би партійців та безпартійних в єдину організацію, що, цитую Олійника, “стояла б за справжнє оновлення суспільства, за єдність в ім’я інтересів людей праці — соціальну справедливість”. Поет-громадянин описував це так:

…Учасники наради з болем говорили про те, що їх кинули напризволяще: вибирайся, хто як може. Тому, стомившись чекати імпульсів згори, секретарі міськкомів вирішили діяти самі. “Ми не заміряємось створити, як нас звинувачують, паралельну партію, — стверджували вони. — Ми просто хочемо брати активну участь у здобутті суверенітету, в захисті людей праці від ринкової стихії, в досягненні національної згоди. Але якщо центр і далі залишиться бездіяльним, будемо знизу вести роботу по скликанню надзвичайного зʼїзду, на якому поставимо питання і про перехід КПУ на платформу парламентської, і про зміну її назви.
Поки ж обмежимось створенням руху “Братерство”, відкритого для всіх і партійних, і безпартійних, і віруючих, і атеїстів”. На тому й зійшлися, обравши ініціативну групу.

Наскільки відомо зі слів Олійника, інформації про запорізьку нараду бракувало навіть у ЦК Компартії України; сьогодні ж ця подія в історії України взагалі може вважатися напів мітичною, залишившись описаною лише одиноким її учасником, Борисом Олійником.

Будь-якому чинові зі створення “Братерства” було покладено край невдалою спробою державного перевороту в Москві пізніше в серпі 1991. КПУ згодом була заборонена, й першість у рядах пост-комуністичної лівиці здобув Олександр Мороз — голова фракції колишніх комуністів у ВРУ та ініціатор створення Соціалістичної Партії; згодом, у 1993 до нього доєднався Петро Симоненко, колишній  2-й секретар Донецького обласного комітету КПУ, обраний головою пост-радянської Комуністичної Партії на “відновлювальному” з’їзді.

Чи втратила в “Братерстві” Україна низовий рух, котрий здатний був трансформувати частку комуністів в легітимний масовий лівий рух? Моя відповідь — радше ні. Насамперед, Олійник мав неабияку лояльність самому бренду комуністів: у 1993 він сам долучився до “відновленої” КПУ і спробував її очолити — однак, програвши, змирився й прийняв реставраціоністську марксистсько-леніністську лінію, намагаючись вести лише напів автономну політичну кар’єру.   

Спроби ж поета створити власні політичні сили — будь це надпартійне Народно-патріотичне об’єднання “За Україну” в 2001 чи Блок Бориса Олійника та Михайла Сироти, не приваблювали жодної позитивної уваги. 

Причини цього, як на мене, криються в патологіях української пост-комуністичної лівиці — ідеальним представником якої є, власне, Борис Олійник.

Привид, що бродить Україною

Що загубило комуністів в Україні? Насамперед те, що масові комуністичні організації були, починаючи з 1991, партіями, що репрезентують інтерес не стільки трудового люду, скільки національної меншини, а саме — радянських людей. В пресі КПУ не раз знаходимо: КПУ є партією радянських патріотів, радянських комуністів, радянських людей.

Мала група українофілів посеред комуністів, найвідомішим представником якої став Олійник, по-своєму, але також проживала цю ідентичність: не дивлячись на прихильність до всього українського, їх ніколи не покидала віра в особливу панслов’янську солідарність та приналежність до єдиної радянської цивілізації. Звідси щира, але фатальна, спроба залишитися в лоні радянських людей, водночас сповідуючи потребу боротьби за культурне оновлення поневоленого віками українського народу.

І тому найбільшою особистою поразкою Бориса Олійника стало те, що він ніколи не зміг чинити послідовно того, що випливало з його власних програмних бачень; хоч, треба зауважити, багато з них евідентно залишилися нерозкритими й для самого поета.

Якщо українському лівому руху, котрий готовий буде брати участь у реальній парламентській боротьбі, колись судилося відродитися, то, бодай заради опрацювання власних історичних травм, він має осмислити те, що так так і не зміг артикулювати Борис Олійник.

Українська лівиця має стати українською, а значить:

1) Українська лівиця має знайти в собі сили запропонувати реальну позитивну політичну програму, що пропонувала би чітке ліве бачення суспільства та його організації.

Мова йде, насамперед, про вирішення проблем, з якими зіштовхується реальний трудовий люд України; “заунывно” бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що “ми тую червону калину піднімемо”, якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці, писав у 1993 Сашко Кривенко — не менш вульгарно бути в 2026 українським есером початку XX сторіччя чи французьким комуністом 1960-х.

Як приклад: попри свою опозиційність до Володимира Зеленського, українські ліві після 2019 року не змогли відповісти на запит антипрезидентськи налаштованих громадян і запропонувати протидію зловживанням владою. На потрібний підхід тут нам вкаже історичний досвід: у 1993, в Польщі — країні, безумовно, подібній контекстом до України, видний марксист професор Ярослав Ладош визначав програмним завданням політичних партій трудящих встановлення та захист парламентської демократії замість зосередження влади в руках сильного президента.

У 1990-91 поступ нової лівиці постраждав через брак артикуляції та чіткої, градуйованої програми задоволення вимог народу свого часу. Якщо ліві не хочуть залишитись навічно на периферії, сьогодні необхідно чинити інакше.

2) Українська лівиця має конкретизувати право на самовизначення нації в соціалістичному ключі.

Впродовж своєї партійної кар’єри, Борис Олійник, як український поет, декларативно залишався відданим справі захисту української мови та культури. Проте далі сентименту його прихильність українськості не заходила. Тож чи можливо знайти ригористинчий лівий погляд на питання мови та етнічної ідентичності?

Відповідь можна знайти, звернувшись до праць Адама Шаффа. Він стверджував, що ортодоксальний марксизм, у своєму економічному детермінізмі, часто ігнорує те, що мова. Мова — це не просто нейтральний інструмент для спілкування, котрий легко замінити іншим. Вона — активний компонент когнітивних процесів людини, тісно пов’язаний з людською працею, соціальними практиками та тим, як ми сприймаємо і розуміємо навколишній світ.

Відштовхуючись від цього, баскський філософ Хоше Азурменді у своїй праці Мова, етнос і марксизм (1971) стверджує: історичний та матеріальний досвід суспільства є втіленим у його мові. Вона відображає конкретну історичну, соціальну та матеріальну його реальність: якщо знищити мову, то зникне не просто набір слів, а унікальна, сформована історично призма, крізь яку певна людська спільнота сприймає реальність.

Азурменді підсумовує: для маргіналізованої групи захист своєї мови та культури є нерозривно пов’язаний із боротьбою проти системного гноблення. Абсурдно вважати, що з історією системного гноблення української мови та культури можна не відстоювати здобутку національної незалежності чи залишатися прихильником теорії боротьби двох культур, як це траплялося в випадку кон’юктури КПУ.

Як підмітив німецький марксист Руді Дучке у статі Pro Patria Sozi? (1974), навіть Маркс і Енґельс ніколи не втрачали діалектичного зв’язку поміж “національним” та “інтернаціональним”; неможливо говорити про вирішення будь-яких питань в країні коли та залишається поневоленою ззовні, як і неможливо пролетаріату провадити боротьбу з буржуазією насамперед не на рівні своєї країни.

У процесі освоєння шляху до свободи через політичну класову боротьбу ми, соціалісти та комуністи, неминуче повинні будемо навчитися конкретизувати право на самовизначення нації в соціалістичному ключі. — стверджував Дучке. Це ж питання стоятиме й перед українськими лівими.

3) Українська лівиця має не боятися експериментувати з організацією — бо це слідує з їх цінностей.

Минулого року, відгукуючись щодо прийдешньої установчої конференції нової лівої партії в Британії, Едмунд Ґрифітс — один з-поміж організаторів Комуністичного Кореспондентського Товариства — закликав лівих задовільнити обіцянку цілковитості партійної демократії й удатися до відбору делегатів установчої конференції за жеребом.

“Повноцінне застосування жеребкування та ротації в партії, що налічує сотні тисяч членів, стало б школою самоорганізації та самоврядування в масштабах, яких ця країна ще не бачила; одне лише її існування могло б виявитися частиною “шляху до соціалізму, що не зводиться ані до простого обрання парламентської більшості, ані до штурму Зимового палацу.” — розмірковував Ґрифітс у своєму відгукові.

29-30 листопада установча конференція Твоєї партії відбулася, і її делегатів дійсно було відібрано за жеребом; однак оглядачі залишилися незадоволеними. Поміж причин — заборона участі членам партії, що одночасно належать до кількох партій.

Можна підсумувати, що з точки зору багатьох радикальних лівих — будь це Ґрифітс чи Фелікс Ґваттарі,політичне якобінство, що виливається в обмеження організаційних приналежностей шкодить справі лівого руху. 

Українські ліві, що прагнуть серйозного відродження свого руху, мають поміркувати над цим — як і над іншими організаційними питаннями, що ігнорувалися старими лівими. Борис Олійник, до прикладу, виступав за колективне лідерство політичних організацій, й забезпечив його в своєму Народно-патріотичному об’єднанні “За Україну” — однак ніколи не зміг проштовхнути це в КПУ. Він виступав за федеративну структуру КПРС — однак ніколи й теоретично не розглядав федеративної реструктуризації КПУ, що могло би дозволити лівим крайовим організаціям ліпше відповідати на місцеві виклики. Унітарні європейські країни (як Велика Британія чи Іспанія) знають приклади федеративних лівих партій, як і Україна знає приклад регіональних партій (e.g. Українська Галицька партія) — то ж пропозиція для лівих подумати над цим залишається актуальною.

Я пишу ці поради не як лівий і, тим паче, не як комуніст; для мене антикомунізм є невід’ємною частиною ідеології центролівиці, і деякі розбіжності лівих та лівоцентристів в формулюванні питань та пропонуванні на них відповідей я вважаю нездоланними.

Проте, в дусі Джона Стюарта Мілля, я є переконаний, що вільний вираз ідей є передумовою суспільного поступу, й що вакуум, утворений відсутністю організованої лівиці (не кремлівських посіпак) впродовж років незалежності, позбавляє український політичний дискурс цілого ряду дискусій, що можна було би підіймати задля поліпшення життя українців.