10 грудня 1948 року в Парижі Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини — документ, який вперше на міжнародному рівні проголосив універсальні права та свободи, що належать кожній людині незалежно від її походження, статі, релігії чи громадянства.

Однією з ключових постатей, які зробили появу цього документа можливою, була колишня перша леді США Елеонора Рузвельт.

Як дружина американського президента змогла стати однією з найвпливовіших правозахисниць ХХ століття і заслужити неофіційне звання «першої леді світу»?

Елеонора Рузвельт — американська політична та громадська діячка, дипломатка, журналістка, письменниця, активістка за права жінок і громадянські права, а також дружина 32-го президента США Франкліна Делано Рузвельта.

Дитинство

Анна Елеонора Рузвельт народилася 11 жовтня 1884 року в Мангеттені, Нью-Йорк. Вона походила із заможної та впливової родини Рузвельтів і була племінницею майбутнього президента США Теодора Рузвельта.

Попри привілейоване походження, її дитинство було складним. Коли Елеонорі було вісім років, від дифтерії померла її мати. Наступного року від цієї ж хвороби помер молодший брат.

Батько Елеонори страждав від алкоголізму та серйозних проблем зі здоров’ям. Він помер у 1894 році, коли їй було лише дев’ять років.

Рання втрата батьків та нестабільне сімейне середовище сильно вплинули на характер Елеонори. Вона росла замкнутою та невпевненою у собі, але водночас рано навчилася самостійності.

Після смерті батьків її виховувала бабуся по материнській лінії. До 15 років Елеонора навчалася переважно приватно, а згодом її відправили до Алленсвудської академії в Англії.

Великий вплив на неї мала директорка школи Марі Сувестр, яка заохочувала учениць самостійно мислити, цікавитися суспільством і політикою та не боятися мати власну думку.

В Алленсвуді Елеонора вдосконалила французьку мову, вивчала літературу, історію та інші загальноосвітні предмети.
Це було першим кроком формування її інтересу до суспільних і політичних питань.

Однак за бажанням бабусі Елеонора повернулася до Нью-Йорка, щоб пройти традиційний для молодих жінок із вищого суспільства «вихід у світ» і готуватися до майбутнього шлюбу.

Після повернення Елеонори додому, Марі турбувалась, що дівчина втратить свою незалежність у світському житті, ось одна з її телеграм:

“Віддавай світським розвагам частину своєї енергії, але не всю… пам’ятай, що існують тихіші та більш гідні радощі, ніж бути однією з найбільш затребуваних жінок на балу”.

Шлюб із Франкліном Рузвельтом

У 1902 році Елеонора зблизилася зі своїм далеким родичем Франкліном Делано Рузвельтом. Між ними почалося листування, яке поступово переросло в романтичні стосунки.

Мати Франкліна, Сара Рузвельт, не схвалювала цей союз і намагалася переконати сина не поспішати зі шлюбом. Попри все 17 березня 1905 року Франклін та Елеонора одружилися.

На весіллі був присутній президент США Теодор Рузвельт, що привернуло значну увагу американської преси.

5 березня 1905 року Марі Сувестр померла, але перед цим встигла написати Елеонорі телеграму з одним словом: «Bonheur» — «Щастя».

Перші роки шлюбу були непростими. Сара Рузвельт активно втручалася в життя молодої сім’ї, фактично контролювала їхнє господарство та мала великий вплив на

виховання дітей. Через це Елеонора часто відчувала, що не має достатньої самостійності навіть у власному домі.

Запис з щоденника Елеонори 1908 року:

“Мені не подобалося жити в будинку, який жодним чином не був моїм, до створення якого я не мала стосунку і який зовсім не відображав того, як я сама хотіла жити”.

У 1918 році вона знайшла листи, які свідчили про роман Франкліна з її секретаркою, Люсі Мерсер.

Після цього характер їхнього шлюбу суттєво змінився. Подружжя залишилося разом, однак їхні стосунки стали значно менш романтичними.

Водночас Елеонора почала формувати власне життя та політичну ідентичність, а Франклін дедалі більше сприймав її як незалежну союзницю.

У 1921 році Франклін тяжко захворів і втратив можливість нормально ходити. Його мати вважала, що він повинен залишити політику, але Елеонора, навпаки, підтримала його прагнення продовжити політичну кар’єру.

У щоденнику вона писала:

“Йому довелося переосмислити основи життя і засвоїти найважливіший урок – безмежне терпіння та невпинну наполегливість”.

Це рішення мало величезне значення і для самого Франкліна, і для майбутнього Елеонори.

Життя до Білого дому

Ще до того, як Франклін став президентом, Елеонора почала активно займатися політикою.

Після хвороби Франкліна вона ще частіше представляла його на публічних заходах.

У 1920-х роках її діяльність у Демократичній партії Нью-Йорка допомогла Франкліну зберігати політичні контакти в період його відновлення.

Водночас її власна громадська діяльність ставала дедалі масштабнішою.

Чого тільки варта її діяльність у Women’s Division of the New-York State Democratic Committe (Жіночий відділ Комітету Демократичної партії штату Нью-Йорк).

Після того як у 1920 році американські жінки отримали виборчі права, партіям довелось вчитись працювати з більшою групою виборців.

Натомість тогочасні жінки здебільшого не мали розуміння того, як працює політика, тому ціллю партії стало навчити жінок аналізувати політичні процеси.

Для цього у Демократичній партії Нью-Йорка був створений Women Division of the New-York State Democratic Committe. Елеонора разом з іншими активними жінками їздили штатом та залучали більшу кількість жінок до політичного життя.

Одним із засобів цієї роботи став Women’s Democratic News у якому Елеонора сама створювала статті та редакційні матеріали. У матеріалах видання активно розбирали політичні питання, обговорювали виборчі кампанії, соціальну політику.

Видання було характерним свободою думки, Елеонора мала можливість висловлювати свою політичну позицію, яка не завжди збігалась з думкою її чоловіка, тим самим підкреслюючи свою самостійність.

Так у 1933 році Елеонора та Франклін висловили різні підходи боротьби з Великою Депресією. Франклін підтримував скорочення частини федеральних витрат задля збереження бюджету, тоді як Елеонора вважала, що в умовах кризи влада має більше витрачати на допомогу людям.

У 1927 році разом із подругами вона придбала школу для дівчат у Нью-Йорку. Там Елеонора сама викладала американську літературу та історію, заохочуючи учениць до незалежного мислення, політичної обізнаності та громадської активності.

Перша леді США

У березні 1933 року Франклін Делано Рузвельт став президентом США, а Елеонора — першою леді.

На той час від дружини президента традиційно очікували переважно участі в офіційних прийомах, церемоніях і благодійних заходах, але ніяк не активної громадської діяльності. Елеонора вирішила радикально розширити цю роль.

9 листопада 1932 року, журналістці Лорені Гікок вона сказала:

“Я ніколи цього не хотіла…Я ніколи не хотіла бути дружиною президента.”

Попри те, що Франклін попросив її залишити деякі посади, аби не зашкодити його політичному іміджу, вона продовжувала займатися власною громадською діяльністю, подорожувала країною, відвідувала фабрики, шахти, бідні райони, лікарні та соціальні установи.

З щоденника Елеонори:

“ Якби я дозволила собі бути егоїстичною, я могла б побажати аби його не обрали”.

У певному сенсі Елеонора стала «очима та вухами» президента. Вона особисто бачила наслідки Великої депресії та повідомляла Франкліну про проблеми людей, які часто не доходили до Білого дому через офіційні канали.

За 12 років перебування в Білому домі Рузвельт провела 348 пресконференцій. На них вона допускала лише жінок-журналісток. Це мало практичний ефект: видання, які хотіли висвітлювати діяльність першої леді, були змушені наймати жінок-репортерок.

Таким чином, вона не просто говорила про права жінок, а створювала для них нові професійні можливості.

Наприкінці 1935 року Елеонора почала писати газетну колонку My Day (Мій день), яка виходила шість днів на тиждень протягом 27 років!

У ній вона розповідала про свою діяльність, політичні події, соціальні проблеми та права людини.

Вона також виступала на радіо, читала лекції й публікувала статті. Значну частину отриманих за це коштів Рузвельт передавала на благодійність.

У 1940 році вона стала першою дружиною президента США, яка виступила на національному партійному з’їзді.

Елеонора фактично переосмислила саму роль першої леді. Вона перестала бути лише «дружиною президента» і стала окремою політичною та громадською фігурою, що для того часу було потрясінням.

Боротьба за громадянські права

Однією з найважливіших тем для Елеонори були права афроамериканців.

Вона виступала проти расової дискримінації та вважала, що державна допомога повинна надаватися громадянам незалежно від кольору шкіри.

Її запис у колонці My Day 1941 року:

“Будь-яка нетерпимість базується на страху, а страх зазвичай виникає через брак розуміння.”

Елеонора запрошувала афроамериканських активістів та громадських діячів до Білого дому і підтримувала освітні та соціальні програми для темношкірих американців.

Одним із найвідоміших випадків стала історія афроамериканської співачки Маріан Андерсон.

У 1939 році організація Daughters of the American Revolution не дозволила Андерсон виступити у Constitution Hall у Вашингтоні через расові обмеження.

На знак протесту Елеонора Рузвельт публічно вийшла з цієї організації та підтримала проведення концерту Андерсон біля Меморіалу Лінкольна.

Це стало важливим символічним жестом у боротьбі проти расової сегрегації.

Рузвельт також підтримувала законодавство проти лінчування і намагалася переконувати Франкліна активніше виступати за громадянські права. Президент часто був обережнішим, оскільки залежав від підтримки політиків із південних штатів.

Друга світова війна

Під час Другої світової війни громадська діяльність Елеонори продовжилася.

Вона виступала проти дискримінації американців японського походження та була незгодна з політикою їхнього масового інтернування.

Після японського нападу на Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року, Елеонора однією з перших звернулась до американців по радіо у своїй програмі “Over Our Coffee Cups”, ще до того як її чоловік представив свою промову перед Конгресом.

У промові Елеонора говорила не як державний керівник, а як мати й дружина, яка розуміє страх звичайних людей.

Її слова:

“Мій син зараз у морі на есмінці, і, наскільки мені відомо, він, можливо, вже прямує до Тихого океану.”

Вона закликала громадян не дозволяти страху паралізувати повсякденне життя аби допомогти американцям підтримувати моральний дух та відчуття безпеки.

Також вона підтримувала європейських біженців, зокрема євреїв, які рятувалися від нацистських переслідувань.

Наприклад, у 1939 році у Сенат був представлений проєкт Вагнера-Роджерс, головною метою якого був порятунок дітей, які втікали від нацистських переслідувань.

Елеонора сказала журналістам:

“Англія, Франція та скандинавські країни приймають свою частку цих дітей, і я вважаю, що ми також маємо це зробити.”

Це був перший випадок, коли Елеонора дозволила прямо цитувати її на підтримку законопроєкту, який перебував на розгляді Конгресу.

Одночасно з цим, країна лише відходила від наслідків Великої депресії.

Країна мала шалений відсоток безробіття, зростали антиміграційні, ксенофобські та антисемітські настрої.

Елеонора публічно закликала підтримати законопроєкт, натомість її чоловік не висловив жодної позиції щодо нього.

Це ще раз підкреслює самостійність позиції Елеонори і повертає нас до того, що вона змогла попри всю обмеженість свого становища залишатись активною громадською діячкою.

Елеонора також відвідувала військові частини, госпіталі та райони бойових дій, зустрічалася із солдатами та намагалася підтримувати їхній моральний дух.

У своєму листі до Джозефа Леша вона писала:

“Якщо ми не зробимо цей світ більш гідним для життя, я не розумію як ми зможемо дивитись цим хлопцям у вічі.”

Такою її запам’ятали як першу леді США.

Від першої леді до міжнародної дипломатії

12 квітня 1945 року Франклін Рузвельт помер від крововиливу в мозок у Ворм-Спрінгс, штат Джорджія.

Для Елеонори смерть чоловіка супроводжувалась сильним ударом, адже вона дізналась, що поруч із Франкліном була Люсі Мерсер, та сама коханка, листи якої знайшла Елеонора ще у 1918 році.

На запитання журналістів після смерті Франкліна, Елеонора відповідала:

“Історія закінчилась.”

Його смерть завершила майже дванадцятирічний період Елеонори в Білому домі, але не її політичну кар’єру.

Навпаки, саме після 1945 року її діяльність вийшла на міжнародний рівень.

У грудні 1945 року президент Гаррі Трумен запропонував Елеонорі представляти США в новоствореній Організації Об’єднаних Націй.

Спочатку вона відмовилася, вважаючи себе недостатньо підготовленою, однак того ж дня змінила рішення.

Досвід Другої світової війни та попередня діяльність щодо захисту прав жінок та афроамериканців переконали її, що забезпечення міжнародного миру неможливе без захисту людської гідності та основних прав.

Була потреба створити щось єдине та універсальне.

Елеонора вважала, що ООН має стати місцем для обговорення прав людини.

Завдяки своєму авторитету, вона швидко здобула повагу у дипломатії.

У 1946 році її одностайно обрали головою Комісії ООН з прав людини.

Це була надзвичайно складна посада.

Після Другої світової війни світ ще не мав єдиного міжнародного розуміння того, які саме права повинні належати кожній людині.

Голокост, масові репресії, переслідування, воєнні злочини та мільйони біженців показали необхідність створення універсальних правил захисту особистості.

У подальшому Елеонора використовувала свою колонку My Day аби пояснити американцям як працює ООН, навіщо потрібні права людини, що відбувається з біженцями під час війни, чому міжнародна співпраця є важливою для миру.

Також вона розповідала читачам про суперечки в Комісії.

Вона була переконана: міжнародна спільнота повинна якомога швидше визначити фундаментальні права людини.

Робота Комісії охоплювала кілька напрямів: створення декларації основних прав, підготовку юридично обов’язкових міжнародних угод і розробку механізмів захисту цих прав.

Найшвидше можна було досягти домовленості саме щодо декларації, тому її створення стало першочерговим завданням.

Створення Загальної декларації прав людини

До Комісії входили представники 18 держав із дуже різними політичними, культурними та релігійними традиціями.

Вони по-різному розуміли свободу, власність, роль держави, громадянство, релігію та соціальну справедливість.

Одним із головних завдань Рузвельт було організувати діалог між цими сторонами та знайти формулювання, які могли б отримати максимально широку підтримку.

Особливо її дратували затримки з боку радянської делегації.

В одній з колонок My Day вона написала:

“Можна було б захоплюватись наполегливістю радянської делегації у відстоюванні своєї позиції, якби не те, що так часто ця позиція просто не варта такої наполегливості.”

Під час роботи СРСР часто затягував роботу комісії, радянська делегація поверталась до вже обговорених питань і подавала численні поправки.

Це було зумовлено ідеологічними і політичними розбіжностями щодо того як має виглядати декларація.

Між радянською делегацією та західними країнами була фундаментальна суперечка щодо співвідношення прав особи та держави.

На думку Елеонори, певні права мають належати людині, незалежно від того, чи дозволяє це національне законодавство. Рузвельт наводила конкретний приклад: право особи залишати будь-яку країну, включно зі своєю.

Радянські представники наполягали додати: “відповідно до процедури, встановленої законами цієї країни”, тобто насправді держава могла просто ухвалити закон, який забороняє виїзд.

Радянські делегати насторожено ставились до того, що міжнародні органи зможуть оцінювати, як окрема держава поводиться зі своїми громадянами, насправді ж радянська сторона прекрасно розуміла, що через тоталітарність їхнього режиму, ці права не можуть бути дотримані.

Причиною такої поведінки є режим. В 1940-х роках тривали масові сталінські репресії.

Міжнародний контроль створював загрозу системі, оскільки дозволяв би ставити питання про репресії, цензуру, та відсутність політичної свободи.

На думку Елеонори, права людини не повинні обмежуватися лише політичними свободами, а мають включати також соціальні, економічні та культурні права.

Водночас вона намагалася не допустити виключення громадянських і політичних свобод із майбутнього документа.

За роки роботи над Декларацією Рузвельт провела 3000 годин у переговорах і дискусіях.

Обговорювалися право на життя і свободу, рівність перед законом, свобода слова і релігії, право на працю, освіту, житло, громадянство, участь в управлінні державою, а також заборона катувань і дискримінації.

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН у Парижі ухвалила Загальну декларацію прав людини.

48 країн ухвалили декларацію голосами “за”, натомість СРСР, Українська РСР, Білоруська РСР, Польща, Чехословаччина та Югославія, Саудівська Аравія та Південна Африка утримались.

Для Рузвельт Декларація не була просто дипломатичним текстом. Вона вважала її моральним стандартом, за яким у майбутньому повинні оцінюватися держави та суспільства.

Після прийняття Рузвельт написала:

“Це лише периий крок.”

Для неї було важливим продовжити роботу над створенням механізмів глибшого захисту, які в майбутньому могли б притягнути до відповідальності за порушення прав людини .

Для України Загальна декларація прав людини є одним із фундаментів сучасної системи прав і свобод. Її принципи відображені в Конституції України та міжнародних зобов’язаннях держави. Особливого значення вони набувають сьогодні, коли захист права на життя, свободу, гідність і безпеку є не лише юридичним принципом, а й питанням щоденної реальності.

Після ухвалення Декларації Рузвельт не припинила свою діяльність.

Вона подорожувала світом, читала лекції, проводила семінари, підтримувала рухи за громадянські права та права жінок і пояснювала значення Загальної декларації широкій громадськості.

Однією з головних її ідей було те, що права людини не повинні існувати лише на сторінках міжнародних документів.

Вони повинні діяти в повсякденному житті — у школах, на роботі, в громадах і сім’ях.

Саме тому одна з найвідоміших думок Рузвельт стосувалася того, що права людини починаються «у маленьких місцях, близьких до дому».

«Перша леді світу»

Елеонора Рузвельт починала свою публічну історію як дружина перспективного американського політика, але поступово вийшла далеко за межі традиційної ролі першої леді.

Вона боролася проти расової дискримінації, захищала права жінок, підтримувала біженців, виступала за соціальну справедливість і стала однією з ключових постатей у створенні Загальної декларації прав людини.

Вона мала талант переконувати людей із різними політичними та культурними поглядами в тому, що існують фундаментальні права, які належать кожній людині просто тому, що вона є людиною.

Саме тому президент Гаррі Трумен назвав Елеонору Рузвельт «першою леді світу».

У рейтингу 2014 року Елеонора посіла перше місце серед інших перших леді одразу у 6 категоріях: лідерство, цінність для країни, досягнення, мужність, незалежність та біографія.

Для нас Елеонора має залишатись прикладом сильного та незалежного лідера, який може перетворити особисті труднощі на дії.

Навіть у сучасному світі, нелегко знайти приклад політика, який показав би важливість особистої відповідальності, як це зробила Елеонора Рузвельт.