Більшість українців, згадуючи Євгена Марчука, пам’ятають його сьогодні як першого в історії очільника Служби Безпеки України чи секретаря РНБО часів конфлікту навколо Тузли на початку 2000-х. Про його роль на цих посадах сказано багато –  та це затуляє собою історію Марчука-політика.

Євгена Марчука можна справедливо вписати до ряду найважливіших політичних фігур періоду довгих 1990-х.

У 1995, в надзвичайно важкий час для молодої держави, він очолив Кабінет міністрів –  і вже за рік був звільнений Президентом, з причини “формування власного політичного іміджу”. Експерти тоді пророчили йому майбутнє президентство –  та за три роки, коли він спробував позмагатися за першість у виборах, на нього чекало фіаско.

Чому Євген Марчук програв у 1999? Для цього є низка причин: неможливість анти-кучмівської опозиції домовитися щодо єдиного кандидату, масові фальсифікації, кампанії залякування та арештів регіональних політичних менеджерів тощо. Як результат –  8,13% у першому турі. Між Марчуком та Симоненком, що вийде в другий тур проти Кучми –  різниця в майже три рази.

Здобуток підтримки понад 2 млн українських виборців у 1999, а разом –  кампанія, що цьому передувала, мають сьогодні для української центролівиці особливе значення. Адже Єгвен Марчук брав участь у президентських перегонах саме як соціал-демократичний кандидат –  й до сьогодні він залишається найуспішнішим лідером українських лівоцентристів.

Його кандидатуру підтримала тоді широке коло політиків та громадських діячів: колишні дисиденти, як от Юрій Бадзьо, лідерка націоналістів Слава Стецько чи Левко Лук’яненко, співак Микола Мозговий та лідер шахтарського руху Донбасу Михайло Крилов. Що знав Марчук про побудови коаліцій з якнайбільш різноманітних коаліцій –  з лівими й правими, синдикалістами й націоналістами, техооптимістами й консерваторами –  щоби ми могли повчитися в нього політиці? Відповідь, гадаю, треба шукати в двох місцях: у політичній біографії самого Марчука та його програмі.

“Марчук – не лівий і не правий; він просто правий.”

Кар’єрний офіцер КДБ УРСР може, на перший погляд, здатися не найбільш органічною політичною фігурою для об’єднання навколо себе багатогранного прогресивного політичного руху. Однак саме в коридорах П’ятого управління, схоже, розпочалося розчарування Марчука в радянській системі та комуністичній ідеї взагалі.

Більшість джерел про службу Марчука в КДБ заперечують його участь у будь-яких репресіях проти культурних діячів; напроти, на шпальтах газет можна знайти виступи колишніх засуджених тоталітарним режимом на тему протекції Марчуком репресованих проти необґрунтованих звинувачень. Чи не тому Марчукові було довірено справу розсекречення архівів? У 1980-х він став відповідальним за індивідуальні реабілітації тисяч репресованих, одним з перших дізнавшись про гучні сфабриковані справи –  процесу СВУ, справи “боротьбистів” etc.

У цей період формулюється симпатія Марчука до лівих антирадянських течій. Як пригадував генерал-лейтенант Олександр Христенко –  колишній підлеглий Марчука в управлінні КДБ УРСР Полтавської області, з довіреними особами начальник неодноразово ділився документами про три ідеологічні течії: єврокомунізм, лівий сіонізм та український націонал-комунізм 1920– 30-х рр.

Чи міркував Марчук про те, яким шляхом могла би піти українська лівиця, не будь вона поборена й задушена російськими більшовиками? Чи усвідомив він вже тоді важливість демократії для розвитку та добробуту? Я не беруся стверджувати точно –  однак його прихильність до демократизації суспільства точно не була секретом для полтавців. У 1990 він переміг на перших своїх виборах, ставши депутатом Полтавської обласної ради, де, як кажуть, місцевий актив Демократичної платформи волів бачити його головою  обкому.

Перемогу на Полтавщині вдалося повторити й у 1994: вже як Прем’єр-міністр, згідно тодішнього законодавства, Марчук балотувався в народні депутати –  й на довиборах у Миргороді здобув майже 90% голосів.

У Верховній Раді він долучився до фракції групи “Соціально-ринковий вибір”, de facto очоленої мільйонером з Донецьку, політиком Ліберальної партії, Євгеном Щербанем. Ця група з 25 депутатів виступала, згідно своєї назви, за поєднання ринкових реформ з соціальним захистом громадян –  за ідею розбудови на руїнах комунізму української моделі соціальної ринкової економіки. У той час, як детальний аналіз усіх дій групи протягом 4 років її існування виходить за рамки цієї статті, можна підсумувати, що саме в період участі, а пізніше –  головування, в цій фракції, сформувався один із головних принципів Марчука, висловлений ним  у 1999: “Ринковою має бути економіка, а не суспільство”.

Після вбивства Євгена Щербаня в листопаді 1996, Марчук поступово був вимушений шукати нових союзників на парламентських виборах 1998. Ними стала Соціал-Демократична Партія України (об’єднана), в списку якої він став №2, одразу після Леоніда Кравчука.

“Ринковою має бути економіка, а не суспільство.” — один із головних політичних принципів Марчука

 Як соціал-демократ, у Верховній Раді Марчук очолив комітет з питань соціальної політики та праці. Однак членом СДПУ(о) він ніколи не став, а в фракції, яку він навіть спочатку очолював, він пробув недовго –  лише близько 7 місяців –  згодом ставши незалежним депутатом.

Чому Марчук –  політик, міцно асоційований з лівоцентристським брендом, залишив лави фракції есдеків? На це є декілька причин, оголошених самим політиком та оглядачами.

По-перше, сам Марчук наголошував на тому, що він не погоджувався з партійним керівництвом стосовно мовного питання –  як він згадував в інтерв’ю, його позиція відносно української як єдиної державної мови була непохитною, на відміну від керівництва партії.

По-друге, ще до 1998 керівництво партії перебрав на себе Віктор Медведчук, котрий перетворив політичний проєкт СДПУ(о) на засіб для задоволення інтересів бізнесу, який належав ключовим фігурам у партії; з інтересами політика Марчука вони значно розходились.

Приблизно 70% членів СДПУ(о) прагнули бачити Марчука кандидатом есдеків у Президенти –  так про це відгукувався в 1999 голова одеської крайової організації Володимир Максимович. Партія бачила це інакше, й Медведчук оголосив підтримку Кучмі. Як висновок –  вихід Марчука з фракції й створення Соціал-Демократичного Союзу, що стане, разом із Всеукраїнським об’єднанням “Народна солідарність” основою підтримки Марчука в його президентській кампанії.

Що таке марчукізм?

“Кожній нації властива внутрішньо притаманна їй ідеологія. Ідеї соціальної справедливості і національної солідарності були, є і надалі мусять бути разом із християнською мораллю наріжними каменями ідеології українства.” –  проголошував перед Радою голів партій державницького національно-демократинчого спрямування Євген Марчук 3 лютого 1999. Гадаю, цей уривок ясно демонструє нам ідейне ядро марчукізму –  ідеології, яка є історичною варіацією соціал-демократії в Україні.

Насамперед, з різних виступів, інтерв’ю та статтей Марчука періоду президентської кампанії варто зробити висновок про те, як він розуміє соціал-демократію в українському контексті: в той час, як, без сумнівів, Марчука та його спічрайтерів надихали політики Третього шляху – що могло бути очікуваним для того часу, соціал-демократичне середовище навколо Марчука залишалося куди більш сувереністськими та відкритим до не-інтегрального націоналізму; не даремно посеред осіб, котрих Марчук перелічував як джерела натхнення він називає де Ґолля. Така соціал-демократія, на відміну від континентальних європейських соціал-демократичних рухів, що пройшли шлях дерадикалізації, від ортодоксального марксизму до етичного соціалізму, постає як полівіла націонал-демократія.

Марчук наголошував: “Соціал-демократія не може залишатися стерильною – вона має збагачуватися національно-демократичними традиціями.”

Що Марчук пропонував виборцям? Насамперед, він стверджував, що беззаконня є головним чинником нерівності. Для того, щоб загальне благо стало спільним надбанням, президент повинен усунути системні недоліки та жорстко боротися зі злочинністю й корупцією – аж до того, щоби ввести ліміт на багатство на певному рівні, де надзвичайні статки переставали покращувати якість життя, а навпаки, ставали інструментом політичного підриву.

Марчук наголошував: “Соціал-демократія не може залишатися стерильною – вона має збагачуватися національно-демократичними традиціями.”

Для поліпшення загального блага, Марчук пропонував також законодавчо закріпити профспілковий контроль за дотриманням виплат зарплат, криміналізувавши незаконне їхню невиплату, а також заборонити різноманітні фінансові піраміди й грабіжницьке кредитування.

Він також був переконаний в тому, що задля полегшення тягаря, що лежав у 1990-х на українцях, треба було усунути пост-радянські бюрократичні перепони для малого та середнього бізнесу, а також запровадити державні кредитні програми щоб полегшити українським виробникам доступ до фінансування. Разом із скасуванням ПДВ на товари першої необхідності (конкретно згадуються, до прикладу, товари для догляду за дітьми), це мало би допомогти молодим українцям здобути шанс на власну справу та мати справедливу можливість брати участь у ринковій діяльності.

В СДС обіцяли, що їхньою програмою була програма всебічної реіндустріалізації України. Тому, Марчук стверджував, що держава повинна створити “систему розподілу багатства, яка стимулює виробництво”, а не таку, що лише субсидує споживання. Задля досягнення цієї цілі, Марчук готовий був піти на конфлікт з МВФ;  насамперед, це стосувалося економічного та енергетичного суверенітету України.

Поміж іншим, він наполягав на ретельному розслідуванні незаконної приватизації 1990-х років, категорично відмовившись виключати можливість ренаціоналізації в випадках, коли стратегічні активи були розкрадені.

Понад те, наперекір пропонентам “шокових терапій”, соціал-демократи Марчука пропонували запровадження програми гарантованої зайнятості, з особливим акцентом на проблемі безробіття серед молоді та жінок; щодо останніх, Марчук особливо наголошував на гарантіях зайнятості, гідної зарплати та соціального захисту саме для жінок, щоби “перехід до ринкової економіки не відбувався за рахунок половини населення”.

Соціал-демократія, в розумінні Марчука, стояла заснована на двох основах: на повазі до гідності праці – та на захисті національної ідентичності. Останнє він, як колишній силовик, прирівнював до питання національної безпеки. В його програмі – підтримка культури й мистецтв, комплексна програма репатріації діаспори та навіть підтримка українського життя за межами України: в програмі Марчук конкретно згадує українців Кубані.

Соціал-демократія після Марчука

Як відомо, ця платформа – якою цікавою вона не видавалася би лівоцентристам сьогодні, – програла в 1999, через що оцінити те, наскільки реалістично було імплементувати її в її часі, залишається неможливим. Марчук, зрештою, залишився заручником тієї епохи, котру він намагався подолати: після поразки в першому турі він погодився очолити РНБО й назавжди полишив електоральну політику.

Чи живий, однак, дух лівої націонал-демократії – тієї, котру, дещо в меметичному ключі, можна назвати лівим голлізмом з українськими характеристиками? З програшом Марчука, він утратив своє інституційне вираження в вигляді Соціал-Демократичного Союзу; та якщо дивитися на сучасну соціологію, не втратив свого потенційного виборця, котрого все ще турбує соціальне розшарування та низький рівень зарплат, але котрий вірить у світле майбутнє України, де та має безкоштовну медицину й освіту, не продає землю іноземцям та має високий рівень демократії і свободу ЗМІ. Організаційний вираз його інтересів – це є, схоже, питання часу.