On October 8, 1987, the first founding meeting of the city’s Discussion and Political Club was held at the Builders’ House of Culture on Stefanyk Street in Lviv.

Led by Yevhen Patrakeyev, a second-year student at the Mechanical Engineering Faculty of Lviv Polytechnic (then known as LPI), the meeting was attended by 11 people—mostly students and young teachers.

Yet, despite the modesty of the event, the inaugural gathering of the City Discussion and Political Club caused considerable concern for the local KGB Directorate of the Ukrainian SSR. For the first time since September 23, 1939 — when the Ukrainian Social Democratic Party dissolved itself following the entry of Soviet troops into Western Ukraine — a club with open social democratic sympathies had emerged in Lviv.

Lviv in the First Social Democratic Organizations of the USSR

Yevhen Patrakeyev (18.05.1967–12.03.2007)

The social democratic orientation of the organizer of the Discussion and Political Club was no surprise to the Soviet secret services; this can be seen in a document of particular importance to our story — the “Report of the KGB Directorate of the Ukrainian SSR for the Lviv Region to the Lviv Regional Committee of the CPU regarding the negative activities of Patrakeyev, leader of the newly formed Discussion and Political Club” dated October 21, 1987.

У 1987 році управління КДБ повідомляло, що 20-річний Патракеєв заявив про себе як про політичного діяча ще під час проходження служби в армії. Тоді він привернув до себе увагу виступом проти монополії ВЛКСМ на молодіжний рух та пропозицією створити мережу незалежних (насамперед — від партійного впливу) молодіжних організацій у країні.

На перший погляд, такі опінії цілком узгоджувалися з проголошеним Генеральним Секретарем ЦК КПРС Горбачовим курсом політики т.зв. “гласності”. Однак, навіть у часи послаблення цензури в Москві чи Ленінграді, контрольована “партійним цементом” Україна залишалася територією підвищеної небезпеки для активістів будь-якого напрямку. З огляду на це, українцям часто доводилося співпрацювати насамперед з  російськими опозиціонерами — у межах “неформальних” рухів.

Цим і зайнявся Патракеєв, щойно повернувшись з армії.

У травні 1987 року Патракеєв та ще десятеро українців із різних міст (наприклад, з Києва та Миколаєва) налагодили зв’язок з організаторами Заочного соціально-політичного клубу. Це був самоорганізований клуб за листуванням, що виник з ініціативи молодого оренбурзького соціаліста Олександра Сухарєва — його лист до “Комсомольської правди” у 1986 році дав поштовх до створення організації.

Так, виклавши свою точку зору на перспективи розвитку радянської економіки, Сухарєв отримав багато листів у відповідь — і роздав їх друзям, щоби ті зв’язалися з авторами цих листів. З цього почалося інтенсивне листування про теоретичні засади соціалізму, реальний стан суспільства та економіки в СРСР тощо. Згодом було вирішено скликати теоретичну конференцію в Москві, що відбулася 1–3 травня 1987 року, звістка про яку й сягнула України.

Вже незабаром, 23–26 серпня 1987 року, у Таганрозі було скликано другу конференцію. Тоді ЗСПК змінив назву на Всесоюзний соціально-політичний клуб — а також там чи не вперше обговорювалась можливість створення незалежної соціалістичної партії.
Та процес зірвався: хоча формально всі учасники конференції були прихильниками реформи радянського устрою, під час заходу виокремилися два чіткі крила організації — умовно “марксистсько-ленінське”, котре прагнуло реформ всередині конституційних реалій СРСР, та соціал-демократичне, котре заперечувало можливість продовження радянської системи. Ядро соціал-демократів склали ленінградці — і, як представник Львова, до них долучився Патракеєв.

Під час конференції він брав участь в обговоренні та опрацюванні програмних документів фракції, зокрема “Звернення с.-д. фракції ВСПК”. Ба більше, саме в Таганрозі відбувся один із перших публічних виступів молодого львівського соціал-демократа. Під час нього Патракеєв запропонував проєкт статуту львівської групи, що передбачав створення молодіжної партії в країні, а також розповів про свою роботу з об’єднання всіх молодіжних рухів Львова для боротьби з бюрократизмом партійних органів та місцевої влади.

Наприкінці 1987 року розкол ВСПК став офіційним: після приєднання до нього ліберального семінару Валерії Новодворської “Демократія і гуманізм” ортодоксальні радянські учасники виключили з клубу всіх лібералів та соціал-демократів. Серед виключених опинився й Патракеєв. Та занепад ВСПК й розпуск його соціал-демократичної фракції не стали на заваді створенню й розвитку мережі соціал-демократичних організацій в СРСР. Першою з них стала соціал-демократична фракція “Демократичного союзу”, утвореного учасниками семінару Новодворської.

“Клумба”. Союз Демократичних Соціалістів. Створення Соціал-Демократичної Організації

Починаючи з жовтня 1987 року, офіційно — під егідою Львівського міськкому комсомолу — розпочав свою роботу Міський дискусійно-політичний клуб.

Офіційний статус та певна поміркованість дискусій дозволили йому стати, по суті, першою легальною політично орієнтованою організацією в Україні.

Обговорюючи діяльність клубу, в інтерв’ю Зірочці* у березні 2025 року, журналіст, громадський діяч, історик та перекладач Андрій Павлишин згадував:

“Ми знаходили матеріали і намагалися не займатися антирадянщиною, бо ми розуміли, що нас якось контролюють і можуть легко розсадити, якщо ми почнемо нахабніти і лізти… В тому клубі ми познайомилися з кількома цікавими людьми. Були міські диваки, звичайно, були якісь незрозумілі мутні типи… Разом з Патракеєвим, я і ще деякі колеги (я вже навіть докладно не пам’ятаю всіх прізвищ) створили такий соціал-демократичний гурток. Нам подобалась європейська соціал-демократія, ми її вивчали там і намагалися створити ядро якоїсь альтернативної партії. Ми мріяли про те, щоб створити альтернативну комуністичній партії структуру. Були ідеалістами без ресурсів.”

Подібна діяльність у ті часи не могла не привернути уваги КДБ.

Ще в повідомленні від 21 жовтня 1987 року начальник Управління КДБ УРСР у Львівській області генерал Станіслав Малик запропонував Львівському обкому КПУ наступне:

“З огляду на те, що дискусійно-політичний клуб, створений при МК ЛКСМУ, використовується Патракеєвим як прикриття для негативної діяльності, на нашу думку, доцільно активніше використовувати можливості комсомолу, включити до оргкомітету клубу досвідчених пропагандистів для аргументованої критики провокаційних і підбурювальних виступів його “лідера” та надання зазначеному клубу патріотичної, чіткої ідейно-політичної спрямованості.”

Сумнівів жодних — до клубу долучилися працівники КДБ. Це стало очевидним під час найбільшого — і останнього — засідання клубу. Тоді на засідання прийшла низка відомих дисидентів: В’ячеслав Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, Богдан Горинь. Як згадував Андрій Павлишин:

“Тема [зустрічі — прим. ред.] була така доволі стерильна. А вони раптом піднялися в залі і почали підніматися один за другим, ті старі дисиденти, і ламати нам весь сценарій повністю. Значить, якісь проголошувати спічі націоналістичного характеру, кажучи відверто. І значить, Євген, який був ведучим того всього, був дуже роздратований, він їх обривав, бо це була явна небезпека, бо зрозуміло було, що за цим всім стежать. І просто після цього засідання клуб закрили і нам заборонили проводити засідання. А мене, власне, після цього викликали в райком комсомолу, і чекіст почав уточнювати, що ж мали вони на увазі ці учасники зборів, виголошуючи отакі, отакі і отакі думки, які були, ну, явно антирадянськими, тобто містили склад злочину, як на той час, і за це теоретично можна було б посадити. Ніхто вже за це не садив, але зрозуміло, що в цьому полягала для нас загроза.” 

Отже, дискусійний клуб було розпущено. Та зупинити ідею не вдалося.

Ще до закриття клубу, незалежно від нього, у Львові почав був рости інтерес до соціал-демократії. В інтерв’ю Зірочці* про той час журналіст, громадський і політичний діяч Дмитро Редько згадував:

“…тоді почала розповсюджуватися неформальна преса. Одна з найперших газет неформальних, це була газета так званого “Демократичного союзу”, який очолювала Валерія Новодворська… Це приходила була розсилка з Москви. Це приходило в конвертах просто на пошту. І там десь в якійсь з газет була згадка про те, що, значить, існує соціал-демократичний рух. Він почав відновлюватися в Україні. Ми з моїми товаришами і з друзями якось зібралися. Це був приблизно кінець 88-го, напевно, початок 89 року. Тоді [в Україні — прим. ред.] тільки-тільки почали говорити про так звану перебудову. І ми були молоді, щось, щось хотіли зробити і просто була така бесіда і вирішили, що варто б створити якусь організацію. Тоді взагалі будь-які організаційні питання, вони починалися з того як ми себе назвемо — це чомусь вважалося найголовнішим. Ось, нас було, я не пам’ятаю, чи троє, чи четверо людей.

Врешті ми вирішили, що ми будемо “Союзом демократичних соціалістів”. І, значить, так вийшло, що я сам собі,  доручив написати щось на кшталт листівки-декларації намірів. Я вже не пам’ятаю, в кого я знайшов друкарську машинку. Тоді це була проблема… Я видрукував десь, напевно, листівок ну двадцять, може тридцять, щось такого. І пішов їх просто ввечері розклеювати по місту. Ось, в тому числі, на будинку Львівського обласного управління КДБ…

Дуже багато людей тоді збиралися у центрі Львова. Це була так звана “клумба”, де зараз там стоїть пам’ятник Шевченку. І потім, якимось чином, в якихось там загальних розмовах, я взнав, що у Львові вже існує соціал-демократична організація.” 

Тією організацією виявилося середовище колишніх членів Міського Дискусійно-Політичного Клубу. Союз Демократичних Соціалістів, за словами Дмитра Редька, “помер, не народившись”, і він долучився до нової Львівської Соціал-Демократичної Організації.

Що робило Львівську СДО особливою? Насамперед те, що вона мала свій друкований орган — самвидавний журнал “Реформи”, перший випуск якого побачив світ у вересні 1989 року.

“Реформи” друкували у Вільнюсі й везли звідти до Львова рюкзаками, всіляким способом уникаючи контролю КДБ. Як згадував Андрій Павлишин, “[кур’єри] виходили десь там за кілька зупинок до львівського вокзалу, десь там добиралися якимись електричками, автобусами, велосипедами по лісових дорогах. Ну, короче, хто що придумав, то так і було.”

Саме на сторінках “Реформ” Львівська Соціал-Демократична Організація вперше оприлюднила свою декларацію намірів; та з’явилася організація дещо раніше. Коли часопис почав продаватися на “клумбі” у вересні, то ще в липні 1989 року, на зустрічі в Таллінні, Львівська СДО стала колективним членом Соціал-Демократичної Асоціації — міжреспубліканського об’єднання соціал-демократичних організацій.

Можливо саме зв’язки через СДА допомогли львівським соціал-демократам у нав’язуванні контакту з друкарнями та іншими соціал-демократичними організаціями. Продаючи місячник “Реформи” по 1 карбованцю на “клумбі”, Львівська СДО змогла покривати різні організаційні потреби — й дозволила активістам подорожувати на зустрічі з іншими соціал-демократами України та Союзу РСР. Понад те, невдовзі після успіху “Реформ”, ЛСДО на початку 1990 року почала видавати ще й щотижневу газету — “Альтернативу”.

Перша шпальта газети “Альтернатива” (№1, 1990)

Підготовка до створення всеукраїнської партії. Внесок львів’ян

На початку 1990 року мережа соціал-демократичних організацій охопила майже всю Україну.

Окрім Львова, потужні середовища соціал-демократів існували в інших містах. У Павлограді, до прикладу, існувала Соціал-Демократична група Західного Донбасу. На основі районної організації Народного Руху в Залізничному районі Києва постала соціал-демократична організація столиці. Інші соціал-демократичні осередки були помітними в Харкові, Чернігові, Черкасах. Більшість цих організацій були членами всесоюзної СДА.

Назрівала потреба створювати всеукраїнську соціал-демократичну партію.

“Основним нашим мотивом було випередити Кравчука. От просто ми формулювали це завдання, як випередити Кравчука, не дати комуняцькій сволоті скористатися соціал-демократичною ідеєю, лейблом і всіми такими речами, і значить, створити партію.” — згадував Андрій Павлишин.

І справді: досвід демонстрував охочість колишніх комуністів послуговуватися іменем соціал-демократії. Саме на соціал-демократичні/демократично-соціалістичні партії перейменовувалися правлячі партії колишніх країн-сателітів СРСР.

Понад те, на початку 1990 року загравати з соціал-демократичною риторикою почали й у Горбачова, котрий дозволив відкрити у Москві представництво німецького Фонду ім. Фрідріха Еберта та фліртував з ідеєю “гуманного демократичного соціалізму” в проєктах програмної платформи КПРС.

В умовах абсолютного інтелектуального голоду відбувалися розробки програмних матеріалів майбутньої партії. Як згадував Дмитро Редько, “це було майже анекдотично: тому що, скажімо, до нас якісь західні матеріали і західні документи, які стосувалися розвитку соціал-демократії, майже не доходили. А те, що доходило, воно доходило якимись невеличкими клаптиками. Тобто, скажімо, були люди, які там прочитали документи декларації Соціалістичного Інтернаціоналу початку п’ятдесятих років — вони, вони базувалися на цьому. Були люди, яким вже було відомо, що існувала так звана Стокгольмська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу, яка переосмислила дуже багато речей в соціал-демократичній і соціалістичній ідеології.”

Андрій Павлишин згадував про це так:

“Ми не знали жодного діяча чи діячки довоєнної соціал-демократії . Ми не були знайомі з жодними рухами Західного типу. Ми не були знайомі навіть з західними сучасними соціал-демократами: німецькими, французькими. Ну, от познайомились з поляками, кілька разів, там, їздили в Польщу, спілкувалися з якимись пов’язаними з ППС організаціями. І, значить, я не їздив, але колеги спілкувалися з росіянами, які працювали в цьому напрямку. Ми були дуже обмежені і в ресурсах, і можливостях, і виїздах. Ніхто нас не підтримував. Покладатись можна було тільки на самих себе.”

Та все ж, навіть в тих обмежених умовах, соціал-демократи змогли кристалізувати ідею в певну декларацію принципів — і трапилося це, не в останню чергу, через ті обмеженні контакти зі світом. Так, на одній з зустрічей СДА в Таллінні, львівські соціал-демократи змогли познайомитися з Яном-Юзефом Ліпським, очільником відродженої ППС.

“Потрібно балансувати національне та соціальне” — наголошував той, згадував Андрій Павлишин. І українські соціал-демократи почули. Далеко не збіг, що саме соціал-демократи стали першою в Україні офіційною політичною партією, котра відкрито виступила за державну незалежність України.

Примат вільної людини в вільній країні — цей принцип є, мабуть, тим найважливішим, що закріпили в українській соціал-демократичній традиції львів’яни. Не дивно, що коли згодом львівські есдеки отримали доступ до довоєнних трудів львівських соціал-демократів, готуючись до виступу на всеукраїнському установчому з’їзді, вони зустріли в попередників подібну своїй думку: все ж, ідея свободи України як передумови свободи української людини була наскрізною для галицької традиції ще від радикалів кінця XIX століття.

25–27 травня 1990 року, коли в урочистій залі Київської політехніки (тоді — КПІ) відбувся всеукраїнський з’їзд соціал-демократів, Андрій Павлишин зачитав на ньому промову. У ній ішлося, що українські соціал-демократи в Україні є спадкоємцями саме традиції Старосольського, Франка та Петлюри — і тому ключовим завданням соціал-демократів було здобуття незалежної української держави, незалежної від Радянського Союзу.

Тож не дивлячись на знищення старого покоління соціал-демократів та, відповідно, брак безумовної наступності, середовище львівських есдеків — Патракеєв, Павлишин, Редько та інші — можливо не організаційно, але духовно можна вважати продовженням тієї самої галицької соціал-демократії.

З’їзд соціал-демократів у травні 1990 року, втім, не дав очікуваного. Створити єдину партію не вдалося. “Праве” крило (“модерністи”), котре прагнуло будувати незалежницьку партію на ідейній межі соціал-демократії та соціал-лібералізму, створило Соціал-Демократичну Партію України. “Ліве” крило (“традиціоналісти”), котре об’єднувало прихильників збереження Союзу РСР та було ідейно ближчим до марксизму, сформувало Об’єднану Соціал-Демократичну Партію України. Поза ними спершу залишився “центр”, на чолі з Євгеном Патракеєвим, котрий спершу розраховував на подолання розколу в середовищі есдеків, але пізніше долучився до СДПУ.

Багатьох учасників подій у Львові доля відвернула в 1990-х рр. від безпосередньої роботи в соціал-демократичному русі; численні фінансові кризи не дозволяли їм поєднати особисте життя з життям партійним.

СДПУ, котра тривалий час була складовою Народного Руху, все ж, зрештою, об’єдналася з ОСДПУ вже в незалежній Україні, пережила декілька розколів та об’єднань і, під тиском кучмістської системи, її історичний бренд згодом був цинічно приватизований великим капіталом, деградувавши у номенклатурно-олігархічний проєкт, відомий як СДПУ(о). До того часу її покинули всі активні соціал-демократи Львова. Однак це вже зовсім інша історія.

Не дивлячись на все, соціал-демократична ідея в Україні сьогодні живе — і живе вона, зокрема, завдяки потугам кільканадцяти молодих ідеалістів, котрі, на “клумбі” у Львові, продавали свої газети, бо вірили в Україну, котра буде вільна та солідарна.