— Ну хто ти проти влади? Гнида.
Хотів основи потрясти!!
— А ти? — питаю я. — Хто ти?
Що правиш іншим панахиди
І тешеш мари та хрести?
— Іван Світлиний, “Quod licet Iovi, non licet bovi”

2023 рік.

Професор Генадь П. розповідає студентам у мюнхенській аудиторії про розмову, котра деякий час до того трапилася була в одному з київських лекторіїв.

Після завершення лекції про Рафаеля Лемкіна та концепцію геноциду, поміж професором та охоронцем зав’язалася дискусія про зміст лекції. Охоронець визнавав: злочини, скоєні більшовицьким режимом в Україні — трагедія, котрій немає прощення; та все ж, важко сказати, що життя в СРСР було таким уже поганим особисто для нього. За комуністів, продовжував охоронець, він отримував щороку путівки на море та впевнено відчував, що зможе прожити на місячну зарплатню. Того дня впевненості в своєму завтра охоронець не мав.

Професор Генадь П., вислухавши охоронця, назвав його ментально хворим.

⁂

У своїй статті “Лівий фукуямізм: політика в трагічні часи” (2022), Барнабі Рейн пише про те, що мова ностальгії стала панівної в політичному дискурсі лівиці та правиці на Заході: політична надія сьогодні знаходиться у минулому. Дональд Трамп рятує американський лад, зруйнований мультикультуралізмом та феміністками. Соціал-демократи Європи оплакують післявоєнні золоті часи Європи, зруйновані змовою неолібералів у 1980-х. Треба лише вибрати минуле, яке треба шанувати.

Вочевидь, за такою ностальгією стоїть дещо складніше ніж бажання ще раз пережити минуле. Коли німці говорять про “остальгію” (тобто ностальгію за НДР), пише Рейн, вони не тужать за переслідуванням з боку штазі; радше вони сумують за пристойними доходами та, що, я вважаю, є важливішим, за почуттям приналежності.

Молодь, покоління зумерів тужить за early 2000s core

Головне прагнення соціал-демократів — прагнення до соціальної справедливості.