Що несе європейській соціал-демократії Енді Бьорнем, новий Прем’єр-міністр Великої Британії, ім’я якого перетворилося для багатьох прихильників лейбористів на синонім надії?

Двадцятого липня він отримав ключі від Даунінґ-стріт після відставки Кіра Стармера, завершивши один із найдивовижніших політичних маневрів у новітній британській історії: чинний мер Великого Манчестера повернувся до парламенту через довибори, фактично ведучи кампанію проти власного прем’єра, щоби його замінити. І зробив він це під прапором ідеології, котру сам назвав “манчестеризмом”.

Формулу Бьорнем виражає просто та амбітно: “Манчестеризм — це кінець неолібералізму”. У своїй кампанії він змальовував Британію, яка сорок років ішла хибним шляхом — шляхом дерегуляції, приватизації та жорсткої економії, що “висмоктали” з регіонів економічну, соціальну й політичну владу.

Пропозиція Бьорнема — “найбільше перебалансування влади” в історії країни: радикальна деволюція, передача повноважень і бюджетів від Вестмінстера до міст і регіонів. Символом цього задуму є проєкт “Номер 10 Півночі” — офіс прем’єр-міністра в Манчестері, який має стати “нервовим центром реконструйованої Британії”. Це більше, ніж жест — це заявка на те, що сама географія влади має змінитися.

Окрім того, надважливим для Бьорнема є повернення громадського контролю над базовими послугами — водою, енергією, житлом, транспортом. Саме за його мерства Великий Манчестер став першою об’єднаною агломерацією, яка повернула автобуси під місцевий контроль після десятиліть дерегуляції — й результат був відчутним. Чи не вперше за десятиліття у Манчестері зріс потік пасажирів, коли маршрути повернулися в райони, які приватні оператори покинули як нерентабельні.

Теоретичну основу для цього досвіду запропонував Метью Лоуренс із аналітичного центру Common Wealth у концепції “Продуктивної держави”. Його аргумент вартий уваги соціал-демократів по всій Європі: якщо ринок координує виробництво через ціни, а держава добробуту перерозподіляє його плоди через податки й трансфери, то потрібен третій стовп політичної економії: держава, яка сама виробляє — володіє й керує капіталом у базових секторах, будує та надає послуги, а не просто регулює й компенсує.

Логіка тут така: у секторах нееластичного попиту — енергетика, вода, житло, догляд — ринкове врядування породжує не конкурентну дисципліну, а збір ренти. Держава, за висловом Лоуренса, “платить за провал, але не має права його виправити”. Публічні корпорації з дешевшим капіталом, довгими горизонтами планування та системною координацією мають розірвати це коло. Це, наполягають прихильники Бьорнема та Лоуренса, не альтернатива фіскальній розсудливості — це і є фіскальна розсудливість.

Ця логіка поширюється й на інші сфери. Виступаючи ще як кандидат у Манчестері, Бьорнем апелював до рочдейлських кооператорів XIX століття: якщо вони змогли створити кооперацію, щоб здешевити їжу, чому ми не можемо з такою ж відвагою зробити життя кращим? Як перший в історії прем’єр-міністр під спільним прапором лейбористів і Кооперативної партії, Бьорнем вбачає в розвитку кооперації велику роль для своєї програми перебудови Британії.

Ми вже побачили ефективність “манчестерського” підходу на виборах — коли центральними для мера Бьорнема стали увага до місцевих проблем та цілком реальні, відчутні зміни, виборець підтримав його навіть за умов падіння рейтингів партії. Зрештою, автобус, який знову пустили у твій район, переконує людей значно краще за будь-які політичні маніфести.

Звичайно, неолібералізм відповідальний не за всі британські проблеми — боротьба з рентьєрством нічого не говорить про боротьбу з американським технологічним домінуванням, про кліматичний перехід чи про безліч інших проблем, що стоять сьогодні перед Великою Британією. Сьогодні прем’єру Бьорнему необхідно взятися за них — за реіндустріалізацію, за виборчу реформу, за письмову конституцію — й робити це паралельно з боротьбою з наслідками багаторічного неоліберального свавілля.

Манчестеризм поки що — це радше настрій і метод, ніж завершена доктрина: деволюція плюс публічний контроль над базовими секторами плюс політичний стиль близькості. Є тут, щоправда, іронія: Бьорнем пообіцяв поки не чіпати фіскальних правил, успадкованих від Стармера й Рів, — тож “кінець неолібералізму” наразі доведеться будувати неоліберальними інструментами.

Тож якщо Бьорнему вдасться впоратися з викликами і не звести свої сміливі плани до милих розмов про паби та пироги, Європа отримає перший за багато років дієвий приклад того, як соціал-демократична доктрина може оновитися і працювати на практиці. Ми, соціал-демократи за межами Британії, затамували подих.