Київський процес слід розглядати не як дискусію як таку, а як відправну точку або перший крок у спільній діяльності європейських соціалістів. Наша декларація може стати основою для програми спільних політичних заходів, яка знайде своє відображення в нашій діяльності на національному рівні. Це означає, що Київський процес має стати засобом, який об’єднає нас для спільних дій у тих питаннях, де ми вже виступаємо єдиним фронтом.
— Тіло Кра, член Федерального виконавчого комітету Союзу Молодих Соціалістів у SPD

Кінець грудня 1997 виявився надзвичайно плідним для європейських соціалістів. Упродовж кількох днів — 19–23 грудня — у Києві 40 делегатів від 18 європейських молодіжних  організацій створили спільний документ, який підсумував роки дискусій та мав стати дороговказом для соціал-демократів, що ступали в третє тисячоліття.

Робота над цим документом уперше об’єднала представників соціалістичних та соціал-демократичних організацій Західної і Східної Європи: нещодавно звільнені від радянської окупації українці, білоруси, естонці та латвійці змогли нарешті стати повноцінними учасниками діалогу — різкий контраст із часами, коли Соціалістичний Інтернаціонал фактично залишив соціалістів Центрально-Східної Європи без голосу на міжнародній арені в 1976.

Темами дискусії було обрано 5 напрямків:

• Права людини та демократія
• Економічна та соціальна політика
• Політика у сфері миру
• Політика щодо молоді та освіти
• Екологія

На 15 сторінках було виражено кількадесят тверджень, що, на думку авторів, найкраще відображали програмні вимоги молодих соціал-демократів та соціалістів. З-поміж їхніх позицій деякі випередили свій час, деякі стали мейнстрімом,а деякі були відкинуті.

Ліза Пеллінг (Швеція) головує в робочій групі, зліва поруч із нею — Марко Томіч (Хорватія)

Позиція декларації

Про що ж вони домовилися? Декларація починається не з вимоги, а з подвійного заперечення. По-перше, вона відкидає комуністичне розуміння “народної демократії” — яке, як зазначається в ній, “спотворило ідею свободи та емансипації жінок і чоловіків”, стверджуючи хибну тотожність держави та громадянина, “розглядаючи соціальні права без огляду на права на свободу”.

По-друге, вона відкидає”ліберально-консервативну концепцію національних громадянських прав”, яка гарантує свободу “лише формально”, без урахування “соціально-економічного становища жінок і чоловіків як умови свободи” — і тим самим відкриває шлях до “численних економічних несправедливостей, бідності, не гідної людини”.

На противагу обом концепціям, текст чітко окреслює власну позицію: розуміння прав, що вимагає “не лише свободи особистості, а й солідарності та соціальних гарантій для всіх”, і спирається на три принципи, проголошені “непорушно чинними завжди і всюди”. Базові права та захист особи, за яких “уся державна та економічна влада… підпорядковується громадському контролю”. Право кожного на участь у житті суспільства, соціальне забезпечення та працю. А також представницька демократія з можливістю прямої демократії — “як на національному, так і на міжнародному рівні”.

Ключове поняття, яке варто запам’ятати — економічна влада. А не лише державна. Згідно з цим документом, демократія не закінчується за прохідною заводу; хай де зосереджується влада над людськими життями, туди ж поширюється і вимога суспільного контролю. Майже все, чого декларація вимагає далі — від роботодавців, від ЄЦБ, від приватизаторів, які на той час перекроювали половину континенту, — випливає з цієї передумови.

Права людини

“Усі форми співжиття, включаючи шлюби гомосексуалів, — погодилися делегати, — мають бути прирівняні до інституту шлюбу”. Коли вони писали це речення, жодна країна у світі не визнавала одностатевих шлюбів; Нідерланди зробили це першими лише у 2001 році, а більшості рідних країн делегатів знадобилося на це ще одне чи два десятиліття — причому деякі відмовляються й досі.

Кількома рядками вище міститься ще коротше і більш неочікуване речення: “Кожен має право змінити свою стать”. У 1997 році це взагалі навряд чи фігурувало серед вимог хоч десь у європейській політиці. Німеччина — чиї “Молоді соціалісти” були серед головних авторів декларації — закріпила ґендерне самовизначення на законодавчому рівні у 2024 році, через двадцять сім років, після парламентських баталій, у яких до цієї ідеї ставилися як до абсолютної новації.

Та радикалізм на цьому не закінчується. Вільний доступ до контрацепції та абортів постає в декларації не як окреме суперечливе питання, а як складова самого права на життя — включена в те саме речення, що й свобода, приватність і фізична недоторканність. Така конструкція перевертає з ніг на голову умови, за яких зазвичай розгортаються дискусії про аборти: тут життю протистоїть саме обмеження, а не доступ.

Найбільш максималістський блок стосується пересування. “Кожному має бути надано право обирати місце проживання, — проголошує текст. — Візи порушують право кожного на вільне пересування”. Право на притулок належить не лише тим, кого переслідують з політичних мотивів, але й кожному, кого примушують до військової служби, кожному, чий вільний вибір партнера для шлюбу обмежений, і кожному, кому “загрожує екологічна небезпека” — а це право кліматичних біженців, сформульоване за десятиліття до того, як ця категорія увійшла в серйозні правові дискусії (що вже сталося), і до того, як вона була закріплена в законі (чого ще не сталося). Проживання переростає у приналежність: кожна людина має “право отримати громадянство країни, в якій вона проживає”, а розділ про політичні права йде ще далі, вимагаючи права голосу у своєму регіоні та державі “незалежно від того, чи має вона громадянство цієї держави, чи ні”.

І тут є ще одна прихована норма, яку легко не помітити: “Жодна особа не може бути допитана державними органами та роботодавцями щодо її релігійних і політичних переконань або сексуальної орієнтації”. Ці два слова — “та роботодавцями” — переносять усю архітектуру передумови першої частини до каталогу прав. У такому прочитанні, керівник так само зв’язаний вимогами дотримання громадянських свобод, як і держава.

Читаючи цей розділ, мусимо зупинитися та зробити декілька ремарок. Цей розділ є плодом праці сорока людей, які писали його за принципом одностайності впродовж п’яти днів, і це відчувається — деякі формулювання є нежиттєздатними в тому вигляді, в якому вони написані. Але ці надмірності варто назвати саме тому, що вони є своєрідним сертифікатом автентичності для всього іншого — цей документ не був обтесаний до того рівня, який здавався тоді досяжним, і тому він автентично фіксує переконання, що ділили в 1997 році молоді соціал-демократи Європи.

Економіка: Превентивне заперечення “Третього шляху”

Саме в економічних розділах декларація стає чимось особливим: послідовною, пункт за пунктом, відповіддю на документи, які ще навіть не були написані. В її центрі — заборона. “Ніхто не може бути змушений погодитися на роботу або пройти програму перепідготовки як умову для отримання допомоги по безробіттю”.

Це речення з’являється в розділі про базові права, а потім — єдине із сотень вимог декларації — з’являється знову в економічному розділі, ще більше підсилене: “ми рішуче виступаємо проти моделей, за яких людей змушують погоджуватися на роботу або програму перепідготовки як умову для отримання допомоги по безробіттю”.

Той, хто збирав збережену архівну копію декларації, виділив перший випадок маркером; хтось, колись, розпізнав, що через вісімнадцять місяців документ Блера–Шредера зробив “права та обов’язки” — соціальні виплати за умови працевлаштування — головним гаслом європейської соціал-демократії.

Ще через п’ять років SPD, чия молодіжна організація керувала Київським процесом і частково його фінансувала, законодавчо закріпила саме той механізм, який її власні молоді члени двічі відкинули. Декларація не просто передбачила появу “Третього шляху” — вона заздалегідь сказала йому “ні”.

Ця відмова ґрунтується на продуманій позиції, а не на рефлексі. Розділ про безробіття називає своїх ворогів: він відкидає тезу про те, що “мінімальний рівень безробіття є необхідний для підтримки конкурентоспроможності” — доктрину, яка не названа прямо, але яка саме тоді перетворювалася на загальноприйняту норму для центральних банків; відкидає твердження, що “гнучкість і дерегуляція є ключовими засобами для створення робочих місць”; відкидає заяву, що безробіття “не є проблемою, оскільки здебільшого воно є добровільним”. Зустрічний аргумент молодих соціал-демократів є політичним, а не технічним: “Політичне та економічне толерування безробіття є найбільшою перешкодою для його зменшення”. Масове безробіття, у такому прочитанні, — це вибір, замаскований під природний рівень.

Програма, побудована на цьому фундаменті, мала найдивніше посмертне життя з усього, що є в цьому документі. Кейнсіанське антициклічне втручання, стверджується в тексті, має діяти “принаймні у європейському вимірі”, щоб мати вплив у глобальній економіці. Текст прямо посилається на “Білу книгу” Жака Делора, вимагає розширення Трансєвропейських мереж на Східну та Центральну Європу і конкретизує фінансування: через Європейський інвестиційний банк та Європейський інвестиційний фонд “шляхом емісії єврооблігацій”. Це слово — у молодіжному документі 1997 року.

Коли Європейський Союз зрештою випустив спільні боргові зобов’язання — на суму €750 млрд за програмою NextGenerationEU у 2020 році — цей інструмент з’явився під більш ввічливою назвою, але ще в 1997 делегати в Києві намалювали його креслення, аж до інституцій-емітентів. І вони визначили перешкоду: “ми виступаємо проти обмежень Маастрихтського договору щодо дефіциту та боргу, які унеможливлюють такі програми”. Єврозоні знадобилася криза суверенного боргу, втрачене десятиліття і два призупинення власних правил, щоб дійти до того ж самого висновку.

Запропоновані ними ліки — “європейський економічний уряд для контролю над ЄЦБ”, який би дбав про зайнятість, зростання, цінову стабільність і соціальний прогрес та був підзвітний Європейському парламенту, — залишаються тією самою славнозвісною відсутньою половиною євро; валюта й досі має центральний банк без міністерства фінансів і монетарну політику без демосу.

Під усім цим лежить аналіз глобалізації — грубий за механізмами, але правильний за напрямком. “Сьогодні близько 80%» капіталу циркулює на спекулятивних ринках”, стверджує текст (цю цифру краще не перевіряти), “запускаючи спіраль здешевлення, в якій держави та компанії конкурують шляхом зниження заробітних плат”, тоді як профспілки, “все ще діючи лише на національному рівні, не знаходять відповіді на міжнародну активність капіталу”. Відкиньте відсотки, і ви отримаєте пояснення фінансовізації та соціального демпінгу, до якого солідна економічна наука дійшла через півтора десятиліття, коли після краху на це стало пристойно посилатися.

Однак найбільш оригінальні економічні ідеї надійшли від східних делегатів, і вони взагалі не вписуються в жоден західний шаблон. Щодо приватизації — ключової політики того десятиліття — декларація пропонує послідовність, а не принцип: “приватизувати слід лише найгірші та неефективні підприємства”; прибуткові державні підприємства “мають бути захищені, а не приватизовані, оскільки вони є хорошою базою для соціальних гарантій”. Власність, стверджується в ній, є хибною змінною — “для ефективності насправді не має значення, чи є фірма державною, чи приватною. Ефективність залежить від способу управління”, — тоді як центральне планування відкидається на тому ж подиху як “комуністичний пережиток”.

Це критика шокової терапії, написана зсередини самого шоку: збережіть податкову базу, продайте руїни, оцінюйте менеджерів за результатами. Вона не відповідала ані Вашингтонському консенсусу, ані пристосуванню західної соціал-демократії до нього, і, можливо, саме тому ніхто не взяв її на озброєння.

Не все з цього розділу, однак, витримує прискіпливу перевірку. Право на страйк, “необмежене, в тому числі з політичною метою”, зробило б будь-який уряд заручником будь-якої конфедерації профспілок.

32-годинний робочий тиждень “зі збереженням масової купівельної спроможності” передбачає, що заробітні плати можна просто задекларувати. Конституційне “право на працю” зобов’язує суспільство до результатів, яких не може забезпечити жодна конституція.

Ці розділи є сумішшю— і в ній є те, в що насправді вірили ліві до епохи “Третього шляху”, без прикрас: дещо з цього на чверть століття випередило консенсус, дещо було відверто нежиттєздатним, а межа між ними в той час була невидимою для всіх по обидва боки дискусії.

Мир, молодь, Сполучені Штати Європи

Розділ про мир — єдине місце, де правило ухвалення рішень щодо декларації одностайністю відверто тріщить по швах. На одній сторінці декларація визнає, що НАТО “досі відіграє важливу роль в обороні деяких європейських країн”, — а потім, кількома абзацами нижче, зобов’язується в довгостроковій перспективі “розпустити НАТО та побудувати глобальну систему безпеки”. Обидва речення були ухвалені консенсусом. Можна здогадатися, як саме: делегати з Варшави та Братислави, чиї країни тоді були за лічені місяці до вступу, ймовірно, стояли за першим; інші ж, географічно віддаленіші від Росії або лівіші за поглядами — за другим; при цьому фраза “в довгостроковій перспективі” виконала дипломатичну функцію договірного застереження. Ця сторінка не вирішує суперечку 1990-х років. Вона її зберігає — заведену в глухий кут і законсервовану.

Що робить цей розділ важким для читання зараз — це не те, в чому він помилився, а те, наскільки багато він вгадав на шляху до цієї помилки. “Інтерес кожної країни лежить у площині безпеки її сусідів”. Безпека “не може бути справою окремих держав. Це міжнародне питання”. Текст засуджує “геополітичну гегемонію та поділ Європи на сфери впливу”, відкидає інтеграцію, що використовується “як інструмент тиску однієї держави на іншу”, і наполягає на тому, що будь-яка європейська архітектура безпеки “повинна інтегрувати обох — і Росію, і країни Центральної та Східної Європи”. Передумови були абсолютно слушними; а от прогноз — постмілітарний світ, безпеку якого гарантує реформована ООН, де війна “оголошена поза законом” як те, що завжди є “наслідком політичного провалу” — ні. І писали вони ці рядки в Києві.

Розділ про молодь, навпаки, є документом, який повністю знімає свої бар’єри: це таке собі фройдівське Воно, що вирує під виваженою програмою. Тут ідеал називається без найменшого сорому: “Наш ідеал — безкласове суспільство”. Школи мають виховувати “свідомих та активних громадян, а не просто формувати підприємницьке мислення”, повинні навчати “критичності” та “творчої розумової незалежності” — ця навчальна програма, речення за реченням, вибудована як пряме заперечення концепції “працевлаштовуваності”, яка ось-ось мала підкорити європейські міністерства освіти.

І саме тут, захована в пасажах про зайнятість, тема примусової праці заради соцдопомоги повертається у вбранні молодіжної політики: “Не санкції можуть стимулювати зайнятість, а створення необхідних умов та послуг, які дозволять молоді бути більш «працевлаштовуваною» ” — причому іронічні лапки навколо останнього слова несуть у собі більше теоретичного змісту, ніж здається. Надавати можливості, а не примушувати — головна ідея декларації, переформульована для потреб власного покоління.

Висновок збирає все це воєдино і вказує пункт призначення: “федеративна держава Європа з прямою демократією та мультикультурним суспільством”, де національний суверенітет “частково розподіляється”, оскільки екологія, бідність та справедливість — це “питання, від яких залежить виживання людства”, і оскільки “нині панівна доктрина Європи внутрішнього ринку, якою її бачить ліберально-консервативна концепція, не здатна впоратися з цими викликами”. Цей останній вердикт є поворотним моментом як для самого розділу, так і для всієї епохи. Їхньою відповіддю на глобалізацію було більше Європи — демократизованої та соборної.

Те ж, що історія піднесла їм упродовж наступного десятиліття, було більшим обсягом Європи ринкової — розширення без соціального союзу, єдина валюта без економічного уряду і внутрішній ринок як єдина доктрина, що вижила. Федерація, яку вони уявляли, так і не з’явилася. А от Європа, про яку вони застерігали, — так.

Баланс реформ

Покладіть декларацію поруч із чвертю століття, що минула відтоді, і дві колонки сформуються майже самі собою.

Колонка здійсненого — довга. Шлюбна рівність, якої вимагали тоді, коли її не існувало ніде у світі, нині є законом на більшій частині карти країн-підписантів. Ґендерне самовизначення увійшло в німецьке законодавство у 2024 році — на двадцять сім років пізніше за ініціативу власного молодіжного крила. Спільний європейський борг — єврооблігації, названі та детально розписані в Києві аж до інституцій-емітентів, — з’явився у 2020 році в обсязі €750 млрд під вивіскою NextGenerationEU. Маастрихтські правила щодо дефіциту бюджету, проти яких вони виступали, були призупинені, порушені, реформовані, і в них просто тихо перестали вірити. Чотириденний робочий тиждень, який вони вимагали запровадити директивно, тепер тестується консалтинговими компаніями. Державні інвестиції та промислова політика, що вважалися єрессю в 1998-му, у 2026 році стали респектабельним мейнстримом.

Колонка нездійсненого — не менш промовиста. Безвізовий світ так і не настав; Європа побудувала щось абсолютно протилежне. 32-годинний робочий тиждень залишається лише вимогою. Сполучені Штати Європи зараз, здається, ще далі, ніж тоді, коли про них писали. А фраза “у довгостроковій перспективі ми віримо в розпуск НАТО” — це, мабуть, те речення в усьому документі, що постаріло найгірше.

Проведіть пальцем по обох колонках, і вималюється закономірність, що вартує більше, ніж будь-який окремий пункт. Втілилися в життя ті вимоги, що розширювали індивідуальні права або нарощували фіскальну спроможність — ті ініціативи, які можна було поглинути, не порушуючи при цьому розстановки економічних сил. А відмерли саме ті вимоги, що зачіпали цю владу: безумовна соціальна допомога, право на страйк, збереження державних підприємств у власності держави, підзвітний парламенту економічний уряд. Засаднича передумова декларації — про те, що мандат демократії поширюється на економічну владу, а не лише на державну — це єдине положення, якого немає в жодній з колонок балансу, бо його ніхто так і не спробував реалізувати.

Це підводить нас до порівняння, навколо якого і крутився весь цей текст. Документ Блера–Шредера дав відповіді на ті самі питання через вісімнадцять місяців, виграв десятиліття, керував континентом — і його центральні доктрини (примусова праця за соцдопомогу, гнучкість ринку та сувора економія) постаріли набагато гірше, ніж більшість із того, про що сорок молодих делегатів одностайно домовилися в зимовому Києві.

Ніхто не пише ретроспектив, називаючи документ-переможець пророчим. Натомість документ, що програв, виявився кращим прогнозом, і доказом цього є те, що його вимоги продовжують втілюватися в життя — із запізненням, під іншими назвами та з приписуванням заслуг іншим людям.

Текст завершується баченням: “Відкрита і людяна Європа в солідарному та екологічно дружньому світі є баченням і метою політики нас, молодих соціалістів та соціал-демократів Європи!” Як політичний проєкт, Київська декларація зазнала повного краху. Але як історичне мірило — їй немає рівних: це зліпок того, у що вірила європейська соціал-демократія в останню мить, коли їй ще дозволялося мріяти — перш ніж майбутнє, яке вони накреслили, скасували, щоби потім повертати обрізки з нього шматок за шматочком.