Друкується за уривком рукопису 1922-го року, опублікованим у журналі Лель №2-3 (1996).

Сковорода ніколи не був мізантропом того типу, якому є органічно чужим еротичне почуття. Навпаки, його утримання й відмовляння од шлюбного кохання свідчить саме про еротичну природу його натури. “Між тими вищими речами, якими я звичайно усолоджаю життя, для мене кохання єсть_ не останньою. Що, справді, є більш приємним, солодшим I цілющим за любов? Мені здається, що оті, хто не мають любови, ніби вони не мають сонця й подібні на мертвих ( … ). Добре кохання, розуміється, є те, котре є вічним, постійним і вічним”. “Хіба ж всі дари, – пише Сковорода, – навіть і янгольські мови, та суть ніщо в порівнянні з коханням? Що достаткує? Кохання. Що творить? Кохання. Що зберігає? Кохання, кохання! Що усолоджає? Кохання, кохання – початок, середина й кінець”.

Сковорода був надто платоніком і надто вірив, що в ньому живе демоніон Сократів, щоб він кохання до дівчини не змінив би на кохання до хлопчика й шлюбну любов на інтелектуалізовану закоханість в платонічному стилі. “Що є, писав Сковорода, – більш згубним, ніж вульгарне кохання, себто фальшиве”. Він, що мав душу, закохану в доброчиннмсть, хорошу лпературу й друга, був надто вишуканим і тонким знавцем античности, щоб віддатися вульгарному коханню, Афродиті всенародній! Він був естет і естетство зберегло його од того, щоб він схиляв коліна перед олтарем Венери. В листі од 30 січня 1763 р. він писав:

Тричі трьом музам колись Венера назустріч попалась
С Купідоном своїм. І с такими словами звернулась:
“Мене ви шануйте, о Музи, з сонма богів я перша.
Мій скипетр шанують всі боги і люде”.
Так Венера. А Музи: над нами ти, правда,
не маєш ніякого права,
Музи шанують святий Гелікон, а не царство твоє.

За для ради Афродити “уринії” (небесної), за для ради естетного культа Гелікона й хорошої літератури, за для любови до друга Сковорода відкинув культ вульгарної Венери, Афродити всенародної.

Про дружбу Сковороди з Михайлом Ковалінським Вол. Ерн писав, що вона “почасти нагадує високу дружбу Микель-Анджело з Вікторією Колона або пристрасне кохання цього ціломудрого генія до своїх учнів й особливо до достойного Томаса Ковал’єрі”.

Дружба з Ковалінським почалась у Сковороди при таких обставинах. Коли, після року вчителювання в Харкові,. єпіскоп Іосиф Міткевич запропонував Сковороді принять чернецтво і коли Сковорода, відмовившись, мусив покинути свою посаду й почати мандрівницький образ життя, тоді багато хто почав звертатися до Сковороди, цікавлячись його особою. Тоді познайомився з Сковородою й дядько Ковалінського. Сам Ковалінський так викладає цей епізод:

“Слух о необыкновенной жизни его и назидательном собеседовании привлек многих искателей знакомства его. Он, посещая некоторых по деревням, вздумал навестить Харьков. Некто из познакомившихся с ним и сделавшись приятелем его, просил, чтоб, будучи в Харькове, познакомился он с племянником его, молодым человеком, находившимся там для науки, и не оставил бы его добрым словом. Сковорода приехал в Харьков, жил у знакомых своих несколько уже недель. В одно время, пришедши посетить училище и видя тут некоторых незнаемых им, спросил: «не находится ли тут такой-то племянник NN”. Молодой тот человек случился на сие время быть там, и знакомые Сковороды сказали, что он самый тот есть. Сковорода, посмотря на него, возлюбил его и возлюбил до самой смерти. После увидел сей молодой человек, что случай таковый был устроен для него перстом Божиим издалече”.

Це знайомство визначило дальшу життєву путь Сковороди. Він залишає Старицю, в якій оселився після непорозуміння з єпіскопом, щоб знов стать вчителем синтаксиса й грецької мови в Харкові. Він міняє самостійність свою в старицьких лісах на кафедру вчителя, щоб постійно бути з Ковалінським і всього себе віддати вихованню друга. “Причина цієї раптової переміни, – пише Вол. Ерн, – є дуже характерною для Сковороди. Він зовсім і не думав усумнитись в користі пустинного життя, а просто загорівся філософським Еросом до юнака Ковалінського. На цей раз Сковорода досвіди дружби поставив вище за досвіди самотности й “имея в виду пользу, намереваемую для молодого нового друга своего, Сковорода … рад был призыву епископа (повернутись в Харків вчителем) и взял предложение его всеохотно с тем, чтобы преподавать ему класс, ниже прежнего, синтаксический. Сверх того взялся обучать зллинскому языку.

Прибыв из Белгорода в Харьков и вступя в должность, нашел он любимого своего молодого человека, который, однако, не знал и не смел мыслить, чтоб мог быть достойным дружбы его, хотя любил и удивлялся философской жизни его и внутренно почитал его. Григорий часто начал посещать его и, по склонности молодого человека, занимать его музыкою и чтением книг, служивших поводом к разговорам и нравоучению. Открыв в молодом человека сердце, какового желал, и способности природные, каковые любил, он обратил внимание свое на удобрение разума его и духа”.

Сковорода почав викладати Ковалінському принципи своєї філософії. “Ограніченіє, отверженіє и обузданіє” – ось те, чому навчав Сковорода й чого не міг зрозуміти Ковалінський, чого він не зміг приняти ніяк. Думки Сковороди лякали його, бо він не вмів поєднати їх з тим, що він чув звичайно од всіх. У думок Сковороди була певна репутація: єретичних блюзнірських думок, думок, що не відповідають традиційним загальнозасвоєним думкам. І Ковалінський раніш пережив перші відштовхування й жах за себе, поки віддав себе цілком Сковороді.

“Молодой человек, напоен будучи из млада предуверениями, слушая Сковороду, возчувствовал в себе возбужденную борьбу мыслей и не знал, чем разрешить оную. Прочие учителя внушали ему отвращение к Сковороде, запрещали слушать разговоров его и даже видеться с ним. Он любил сердце его, но дичился разума его: почитал жизнь но не вмещал в уме разсуждения его; уважал добродетели, но устранялся мнений его; видел чистоту нравов, но не узнавал истины разума его; желал бы быть другом, но не учеником его”.

Це свідоцтво Ковалінського має велику вартість, бо показує нам, яке вражіння Сковорода лишав про себе в своїх сучасниках, навіть в тих, з якими він хотів зв’язатись найщирішим почуттям дружби. “Дичился”, “не вмещал”, “устранялся”, “не узнавал”, – такими словами Ковалінський характеризує свої стосунки в перший період знайомства. Настрій жаху, що міг, під зовнішнім впливом, перейти в повне огидство, офарблює основний тон початкових вражінь од Сковороди у Ковалінського.

“Предразсудки, возбуждаемые различием мнений, не позволяли сумнениям в юноше искорениться. Странное происшествие истребило оные до основания”. Потрібним виявилося чудесне видіння, щоб знищити упередження проти Сковороди. Без “знамения”, без чуда, раціональним шляхом Ковалінський був не в силах наблизитись до філософа. Він прийняв його не як раціональний життєвий акт, а як ірраціональний, як предуказанність. Тільки тоді, коли він, завдяки містичному сну, переконався, що знайомство їх “было устроено для него перстом Божиим издалече”, тільки тоді він перестав віддалятись. Коли Ковалінський “пришел во видения и откровения Господня” й їх дружбу було піднесено до вершин містичної дійсності, тоді тільки він “предался вседушно дружбе Григория”.

Сковорода глибоко й щиро кохав Ковалінського. Всього себе він віддав коханню. Музика, співи, писання поезій, читання книжок, гра на флейті, всі ці дрібниці кохання наповнили дні спільного життя філософа й хлопчика. Вони весь час проводили вкупі, і Сковорода залишав юнака тільки для того, щоб писати йому листи. Всі витончености куртуазного кохання, вигадані добою рококо, Сковорода вніс в свою дружбу. “Желая больше и больше дать ему впечатлений истины, писывал он к нему письма почти ежеденно”. Цитати з Горація, Філона й Діонісія, Ареопагіти надавали їх коханню вигляд вищої естетної надзвичайности. Сковорода вірив, що тільки на священній мові творів Платона він зуміє виразити всю пишновеличну глибину свойого почуття, й тому в листах до Ковалінського він зміняв свою українську мову на латинську й грецьку.

Серце було повним музики, кохання виливалось в пісню, й під звуки флейти проходили дні кохання. “Григорий часто посещал (Ковалінського) и, по склонности молодого человека, занимал его музыкою”, а «музыка его была преисполнена гармонии простой, но важной, проницающей, пленяющей, умиляющей”. Літом пізно ввечері вони уходили на прогулянку далеко за місто, доходили непомітно до гробків. “Тут, ходя в полночь между могил и видимых на песчаном месте от ветра разрытых гробов”, вони розмовляли. “Иногда (Сковорода) пел там что-либо приличное благодушеству; иногда же, удалясь в близи лежащую рощу, играл на флейте, оставляя молодого друга ( … ) одного, чтобы издали ему приятнее было слушать музыку”.

Такою була їхня дружба, означена чудесним сном, музикою, цитатами з античних авторів й листами на грецькій і латинській мові. Між молодим Ковалінським, що дивувався філософському життю Сковороди, й Сковородою, що одразу прив’язався до юнака, починається своєрідний духовний роман, повний філософського пафосу й чулої поезії. Важко підшукати яку-небудь аналогію цій цікавій дружбі. Вона не була звичною дружбою. При всій патетичності вона лишається тверезою й аскетичною, й глибоко відріжняється од тих “романтичних дружб”, якими прославився кінець XVIII й початок ХІХ віку. Од інших дружб свого віку, як це вірно зауважив Вол. Ерн, дружба Сковороди й Ковалінського відрізняється тим, що вона зберігає на собі прикмети античних і біблійних впливів. Біблія вкупі з Платоном, Аристотелем і Плутархом дала нашому філософу зразок істинної дружби.

В листах своїх Сковорода часто повертається до питання: що таке дружба? Для визначення цього поняття, Сковорода часто повторює слова “нашего” Плутарха: “Зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, нехтую Демостеном, жалкую про заможніх: хай змагається кожен, чого хоче. Коли ж у мене єсть приятелі, то здаватимусь не тільки щасливим, а самим блаженним. Що в цьому дивного, що для мене нема нічого більш солодкого, ніж поводження з другом? Тільки б бог ствердив мене в своїй доброчинності, тільки б зробив мене чоловіком чесним і собі самому другом: суто бо добрі люде божі приятелі й тільки таким належить вищий дар чистої Дружби! Тільки добрі люди, що являються приятелями бога, знають, що таке є дружба. Дружба є уділом тих, хто ввійшли в з’єднання з богом. І, навпаки, хто не має друга, не находиться в бозі. Бути без друга таємним образом з’єднується з: бути зовні бога”. Дружба стає для Сковороди фактом метафізичним, релігійним. Саме християнство розуміє він як завіт удосконаленої дружби. Поняття релігії й дружби явились для нього поняттями синонімічними. Дружба це й єсть релігія й релігія є дружба. “Що є, – питає Сковорода, – христіанська релігія, коли не істина й доскональна дружба? Хіба не все з’єднує дружба, не все улаштовує, творить? ..”

З такими уявами про дружбу підійшов Сковорода у своєму ставленні до Ковалінського. Він не сумнівався, що їх душі являють ідеальне єдинство, що Ковалінський був для нього його другим “я”. “Нема для мене нічого більш солодкого, як поводження з другом, – казав Сковорода. – Добрі люди – божі приятелі”. Особистий зв’язок філософа й юнака обпирався на почування найемпіричної реальности друг друга. Що зв’язок з Сковородою навіть і Ковалінському здавався фактом містичного порядку, це видно з оповідання про сон, який бачив юнак і який він вважав за знак з неба, що Сковорода “послан ему от бога быть ангелом, руководителем и наставником”. В дружбі своїй вони почували подих нетутешній й, спостерігали риси, не людські й умовні, а абсолютні й вічні. Їх дружба була повна ідеєю благодатної божественної любови. Зв’язок двох в дружбі уявлявся Сковороді єдиним джерелом всіх справ, що здійсняються через бога на землі. “Хіба ж не все з’єднує дружба, не все улаштовує, творить?” “Нікому не дає дружба стільки радости, скільки мені. Це єдиний скарб мій і єдина втіха … Нема нічого більш солодкого й коштовного для мене, ніж душа, що мене кохає, – більш мені нічого не треба. й забота моя, й втіха моя, й слава й життя – чи не безсмертна вона? – в дружественній душі, в душі, що мене кохає, в душі, що мене пам’ятає. Вона для мене більш є бажаною за піраміди, за мавзолеї, за всі інші царські скарби”.

Друг є наше друге “я”. Все, що в Ковалінському, все це – в Сковороді. Ковалінський живе в Сковороді, бо дружба “рождається з споріднености вічних душ”. “Ти постійно присутній в мені”. “Ти, – пише філософ, – постійно перед моїми душевними очами, й я нічого доброго не можу ані згадати, ані зробити, не почуваючи, що ти постійно живеш в мені. Ти зо мною, коли я уходжу на самотину, ти невидимо зо мною, коли я на людях. Коли я в сумі, ти приймаєш участь в моїй скорботі, коли радий, то приймаєш участь і в моїй радості, так що й вмерти я не міг би без того, щоб не унести твого образа з собою”. “Тебе люблю”, – писав філософ юнакові. “Визнаюсь тобі в моїм коханні”, – повторював він в другому листі. Не часто молодий палкий коханець пише так до своєї коханки, як сорокалітній Сковорода писав до Ковалінського: “О, солодші за нектар для мене твої слова”. “О юначе..! Ти майже викликав у мене сльози, бо міцна радість примушує плакати”.

Сковорода навіть плакав од кохання. Сльози радости викликала в ньому думка про любого юнака.

“Вид начертанных тобой писем возбуждает во мне любовь”, – писав Ковалінський Сковороді.

“Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке?” – писав закоханий філософ. “Я вважаю мертвими тих, хто не знає кохання. І зовсім не дивуюсь, що сам бог зветься любов’ю”. Їхнє кохання уявлялось їм таким хвилюючим і надзвичайним, таким вогневим озаренням, таким гострим, таким безсумнівно реальним, таким високим і вічним, що сам бог, здавалось, не варт був іншого ймення як тільки те єдине: кохання. “Почуття Сковороди, – пише Ерн, – було таким міцним, що воно сп’яняло його й, наповняючи радістю, примушувало його несвідомо посміхатись, посміхатись невідомо чому, й його друг теж посміхався й сміявся безпричинно”.

… Вони нічого не могли робить без того, що сміхом не сяяло все навколо. Все всередині, все навколо було тільки радісний осяяний сміх закоханої душі. Сміялось сонце й одіж, обличчя, слова, але сам сміх сміявся сміхом і радість радісно стала радістю. “І з радістю вітала твою радість радістю”. Посміхи хвилювали їх окрилені души, й серця їх палали завжди. Один випадковий посміх рождав в Сковороді почуття, що він живе вже не в цьому земному світі, а в бозі і з богом. “Вчора ти спитав мене, коли ми виходили з церкви, чому я тобі посміхнувся й вітав тебе, ніби сміюся, хоч я сміявся не дуже … Ти спитав і я не сказав тобі причини, й зараз не скажу. Скажу тільки, що хочеться сміятись і вчора хотілось, і зараз хочеться, і пишу я тобі листа цього сміючись, і ти, гадаю, читаєш його, сміючись, і коли побачиш мене, боюсь не утримаєшся од сміху. Але ти [ … ] шукаєш причини? Скажи ж, чому тобі посміхається більш, себ-то сміється більш одна фарба, одна одіж, ніж друга? Тоді й я поясню тобі причину вчорашнього сміху. Бо сміх (а ти смійся, коли я балакаю про сміх) рідний брат радости, так що часто приймається за радість. Значить, тобі треба з’ясувати причину моєї радости? Що за безглузде питання’ Але з допомогою Музи спробую дать на нього відповідь … слухай! Тому, що по очах твоїх побачив я радість твою. І з радістю вітав твою радість радістю…”

Все було віддано коханню, коханню, музиці й філософії. Бо, як стверджує Плотин, еротика, музика й філософія це й єсть та путь, якою наша душа сходить в інший світ вічного світлого світу. Всього себе віддав Сковорода коханню. “Признаюсь, – пише він, – признаюсь тобі в моїй любові: я би кохав тебе, навіть коли-б ти був простим селянином, – за чистоту твого духу, за змагання твоє до справ достойних, не кажучи про все інше … У мене підіймається така любов до тебе, що вона зростає з дня на день, так що нічого в житті нема для мене більш солодкого й коштовного, ніж піклування про тебе”.

В дружбі з Ковалінським розкрилась душа Сковороди. У Ковалінському Сковорода найшов себе. Найшовши другого, він зрозумів себе й пізнав себе. Дружба з Ковалінським зміцнила й розвинула його внутрішнє життя. Ерос єсть, на думку Платона й Платина, умовою розквіту людської души й проява творчости. З кохання до Ковалінського виросла творчість Сковороди. “Все творить дружба”, – писав філософ. “Що створює Любов!” Що джерела Сковородинної творчости суть глибоко еротичні, на це вперше звернув увагу В. Ерн:

“Як початок, так і характер всієї літературної діяльности Сковороди знаходиться в безпосередній залежності од дружби з Ковалінським. Коли листи, ці маленькі твори Сковороди, було викликано до життя дружбою з Ковалінським, то великі твори Сковороди коли не прямо написано для Ковалінського й з прямим присвяченням йому, то з тайною про нього думкою”.