До десятих роковин Олексія Панчука — краще відомого українському інтернетові як Ясон ДінАльт — Зірочка* пропонує вам кілька особистих спогадів про Ясона, його роботу та вплив, котрий остання мала на українськомовний культурний простір.

Курка Аалямб

Колишній адміністратор Енциклопедії Драматики, “хрещений батько української безосібної культури”

Український інтернет кінця нульових – початку десятих відображав Україну тих часів. А саме на 90% був москвомовним, але ще гірше — майже жодна спільнота не була справді україноментальною. Це був вже не той пострадянський світогляд, яким жила і досі живе культура московська, але його цілком можна описати як пост-УРСР. Тобто московська культура — як базовий мінімум. І як розкішний максимум — та українська культура і той шароварний погляд на неї, який був допустимим.

При цьому українські спільноти вже були. Якщо ви подивитеся на графік поширення інтернету в Україні, ви побачите два стрибки — це 2007 та 2010 роки. Саме в 2007 з’явилися УкрБаш, Інциклопедія, ще ряд локальних українськомовних форумів (географічно — створені на заході України) та тематичних спільнот. Ближче до 2010 року почали з’являтися значні українськомовні групи в соцмережах — переважно націоналістичні. Вони значною мірою гуртувалися навколо дискурсу визвольних змагань першої половини 20 століття: наприклад Міхновського, Донцова, Бандеру і так далі.

Єднало всю цю когорту спільнот одне — відсутність власної інтернет-культури. Всі культурні категорії, меми та світоглядні концепти були або з московської культури напряму, або з тієї реальності, яка встигла як-ніяк напрацюватися за 20 років незалежності України. До прикладу, політичні меми часів Помаранчевої революції чи рекламні меми.

Нагадаю для доповнення контексту. Така безневинна спільнота як козацький цитатник виникла лише в 2013 році, а використання гасла “Слава Україні” стало соціально-прийнятним лише з 2014.

Про роль Ясона в українській інтернет-культурі того часу

Ясон створив кілька сайтів. Але цікаві нам сьогодні — перш за все іміджборд Учан і вікі-енциклопедія Драматика.

Спершу про Учан. Технічно іміджборд — це лише анонімний форум. Але культурно… уявіть, що буде з довільною спільнотою — вашим мікрорайоном чи селом, якщо люди зможуть висловлювати свої думки без впізнаваності та відокремлюваності від інших. Впадуть ієрархії, почнуться срачі на теми, які раніше не підіймалися через соціальні обмеження. Ось таку “ком’юніті” і створив Ясон. Створив він її, адже на той момент це було трендом і саме в нульових подібні типи сайтів виникли в англомовному та москвомовному інтернеті.

Імовірно, Учан — це перше місце в незалежній Україні, де з’явилася сучасна україноментальна спільнота. Вона не гуртувалася навколо дискурсу визвольних змагань, зазначеного вище, хоча й опрацьовувала його. Як і інші українські дискурси — та й московський попервах теж.

Важливим було інше: там несвідомо почалися розробка оригінальних категорій осмислення дійсності та критичне (аж до висміювання) осмислення класичної української культури. Те, що зараз конвеєрно роблять зумери, чим перетворюють деякі українські інфоприводи на тренди, міленіали поштучно почали робити саме на Учані. Для фону того часу в Україні такий підхід виглядав дивно і чудернацько. Нам буквально писали: “навіщо ви українською мовою говорите, вона мертва”, а ми просто реготали та просили ще.

Драматика стала лише логічним продовженням цієї “нової контркультурної хвилі”. Коли накопичилася необхідність записувати сформоване, Ясон 17 липня 2010 року створив проєкт-аналог Вікіпедії, аби кожен анонімус міг писати своє бачення.

Хочеться окремо розвіяти міт про нечисленність тих спільнот. Окрім згаданих двох сайтів Ясон створив ще кілька: серед них Укркнига (онлайн-бібліотека книг українською) та Українські Демотиватори були набагато популярнішими для мас. Вони, здається, були серед найбільш популярних у своїх нішах в тогочасному інтернеті, і на них стояла реклама Учану та Драматики.

Ясон був майстром спаму. Через союзні групи він ознайомив зі своїми проєктами добру частину українськомовних користувачів Вконтакті та Коннект.юа. А розсилка про створення Драматики прийшла всім користувачам українськомовної вікіпедії на їхні реєстраційні емейли.

Учан і Драматика не були популярними, але більшість українців не були готові до них концептуально або не мали чого цінного висловити поза своїм соціальним колом.

Отже, Ясон насамперед цінний тим, що він створив, підтримував та оплачував сучасні на той момент платформи для поступу української молодіжної контркультури. Також він був одним з тих анонімусів, які займалися творчим руйнуванням і переосмисленням. Чи розумів він, що відбувається? Ніхто з нас не розумів.

Значення “учанівського ренесансу” стало зрозумілим лише років через 10. Тепер весь українськомовний інтернет за контентом, стилем спілкування та ненавистю до москалів є таким, яким був Учан.

Сайти Ясона були “широко відомі у вузьких колах”, як ми полюбляли жартувати. Як вже було згадано, більшість українців не були готові до таких форматів спілкування. Візьмемо ту ж Драматику — неможливо почати писати статті зі своїм україноментальним культурним досвідом, якщо у тебе його немає.

Але ті, кому було що сказати на Учані чи написати на Драматиці, писали. Дійшло до того, що збережені тексти користувачів Учану мають назву “Повість безосібних літ” — це збірка оригінальних або пародійних (на класичні тексти) віршів та прози.

Посилання на Драматику та Учан були поширеними в соціалочках першої половини 2010-х, коли більш серйозні українські ком’юніті ще не набрали ваги. І я думаю, багато україноментальних проєктів вже в соцмережах (наприклад, “Козацький цитатник”) могли надихатися саме контентом, який був створений на Учані. Наприклад, мем “Військо безосібне” асоціював анонімну спільноту з козаками, і загалом опрацювання теми козаків було там популярним. Також вихідцями з Учану були створені подальші українські іміджборди, головні з них — це Січ та Кропивач. Окрім того — численні українські спільноти в інших сферах, як-от київський аніме-клуб Міцурукі (створений 2014 року). Всі вони орієнтувалися на учанівський ренесанс як базу, ґрунт, основу.

У часи Революції Гідності користувачі Учану стали активними учасниками подій. Внаслідок цього почалася активна соціалізація спільноти, і це дало життя українським чатам для не-нормісів у соцмережах — так званим міністерствам.

У 2018 році Дмитра Корчинського в інтерв’ю запитали, що він думає з приводу статті на Драматиці про нього. Так, це вже не був сайт Ясона на той момент, але це була та сама спільнота з тим же контентом по суті.

Про УБК

УБК розшифровується як “українська безосібна культура”, тобто субкультура українських користувачів іміджбордів. І довгий час я на неї дивився як на спільноту з прикольними ідеями, творчим руйнуванням і переосмисленням класичних сенсів.

Але пізніше, вже покинувши рамки контркультури, я зрозумів: це була частина дечого більшого. Українська мейнстрімна культура до 2014 року не лише не очолювала україноментальні наративи. Ба більше, ще й таврувала україноментальних людей як маргіналів, націоналістів чи навіть нацистів.

Тож у першій половині 2010-х років різні люди з різних куточків країни почали самі розуміти, що їм бракує українського середовища. І почали щось з цим робити. Це були зовсім різні контексти: від національно-патріотичних організацій до націонал-анімешників та автостопників.

Цікавим тут є те, що зазвичай контркультура і справді асоціюється з маргінальністю і непродуктивними рухами проти логічного соціально-продуктивного мейнстріму. В Україні склалася зворотна ситуація: оскільки держава і маси лишалися в постколоніальному міфі, навколопатріотична контркультура 2010-х років очолила напрацювання українських сенсів та інституцій, які не лише пафосно звучали у книжках сціборських, а й дозволяли звичайним молодим людям жити життя в сучасності.

На питання “Як жити та де знайти українське середовище та своє місце українцю в Україні?” відповідями часто були: “Учан”, “PlayUA”, “Братство”, “Міцурукі” і так далі.

Після 2014 року стало краще, і почався повільний процес проникнення цих середовищ в офіційну культуру і витворення сенсів там, але багато де все так само лишалося “на папері” аж до вимушеного масового пробудження 2022 року.

Про Олексія 

Олексій був людиною токсичною, але красномовною. Почитайте цитати та діалоги з ним. Так уже склалося. В тих умовах, коли самі українці не були сміливі забороняти московську на своїх сайтах, навряд чи людина, яка це зробила явно, могла б бути іншою.

Його геніальна для того часу цитата — “Гнати на москалів — це обов’язок кожного Українця (в сучасних історичних обставинах), але робити це треба зі смаком і не дуже часто, бо це перетворюється на фарс, чого допустити ніяк не можна.” — зберігає актуальність і сьогодні, хоча “гнати” перетворилося на “битися”, а “зі смаком” перетворилося на “з розумом”. Цитата вказує на те, що він розумів межу ефективної ненависті. І що, відкинувши русню зі своєї території, українці не мають багато про неї думати, а мають іти своїм шляхом.

Заслуга Ясона була також в тому, що десь усередині 2010 року він самоусунувся від явної участі в спільноті і став одним з анонімусів на власному ж сайті. Це дозволило сформувати відчуття горизонтальної спільноти і на певний час сформувало необхідну атмосферу.

Про те, як дізналися про смерть Ясона та якою була перша реакція

Там на відео начебто сказано все, що я знаю. Після того як сайти Ясона зникли, початковий план був зустрітися з ним і спитати, що сталося. Ми прийшли до під’їзду за адресою, зазначеною в реєстраційних даних сайтів, почекали, поки хтось із мешканців відчинить кодовий замок і зайшли в під’їзд. Потім постукали в квартиру, але нічого не було. Згодом місцеві сказали, що сталося і де шукати могилу.

Реакція була співчутливою, але не сильно трагічною. Ясон не був душевною людиною, і мені невідомо, аби він з кимось формував дружні зв’язки. У більшості учасників спільноти з ним були максимум парасоціальні зв’язки. Я точно знаю, що один їздив квіти класти на могилу.

На Кропивачі ми банер повісили, фото якого є на Драматиці. В Київському Міцурукі я теж розповів про те, хто і що і як це стосується української спільноти. Але масової реакції на це не було.

Про інтернет після смерті Ясона

На щастя, це не стало чимось трагічним. Значною мірою тому, що сайти були популярні, і їх знімки в достатку є на веб архіві. Без цього би, звісно, було дуже трагічно.

Учан на той момент уже не був флагманом українських іміджбордів. Ним був Кропивач, який успадкував традиції УБК через Січ. Відповідно, це була не опозиція, а переміщення і еволюція центру сенсів. Ясона шанували і шанують на українських іміджбордах досі.

Драматику відтворили силами користувачів Кропивача. Це навіть пішло їй на користь з двох причин.

По-перше, багато матеріалів були застарілі. Перенесення стало приводом їх оновити.
По-друге, сам факт відтворення Драматики показав, що це не просто сайт, а ідея. Його можна порівняти з відбудовою Старого Міста у Варшаві після Другої світової війни. Процес і намір є не менш значущі за результат.

Навіть сьогодні це все ще унікальна колекція унікальних історій. І вона продовжує зростати. Хоча хотілося б, аби українці розуміли, чому варто приділяти таким інституціям більшу увагу.

В кожному разі, це добре, що в УБК склалася традиція глибокої історичності та опрацювання сенсів, а не створення “нового і ні з чим не пов’язаного проєкту себе найкращих” кожних пару років. Це дозволяє накопичувати складність, яка обертається соціальною еволюцією.

Максим Удинський

Художник коміксів, адміністратор Енциклопедії Драматики

Я особисто не знав Ясона, хоча на старій Ясонівській Драматиці, мої перші спроби щось дописувати були в 2011-му році. Він був абстрактним адміном з банхаммером, а я — просто дописувачем Драматики який старався цього уникати.

Не буду брехати: на той момент я багато писав на російському Луркомор’ї. Бо Вікіпедія — це було занадто нудно і формалізовано, а ось енциклопедія з мемами та матюками — це вже інша справа. Я гадки не мав тоді, що існує Українська Драматика. І ось раптом в 2011-му на Лурк прийшов Курка Алямб і почав агітувати українських дописувачів (а на Лурці їх тоді було вдосталь) приєднатися до розвитку Ясонового ресурсу і завітати на Учан. Не знаю скількох людей він зміг тоді перетягнути на свою сторону, але я став “жертвою пропаганди” і пішов на Учан і Драматику.

Ось так от мене заінтригував сам факт існування українськомовного ресурсу подібного Лурку — тоді мене цікавило просто написання вікі-подібних статей на теми які мене цікавили. І для мене було відкриттям, що існує українськомовна іміджборда Учан і там створюють власні меми, не копіпащені з російських ресурсів. І я просто почав обережно перекладати і переносити свої статті на Драматику, які колись написав для Лурки.

Таким був перший вплив Ясонової українізації на мене. Це, чомусь, було захопливо — наче відкрив для себе новий пласт невідомої контр-культури. Це був якийсь щирий юнацький ентузіазм, коли ти знаходиш неочікувано щось нове і хочеш бути частиною цього. Нагадую — 2011 рік, а я — народився і виріс на Донбасі, де українськомовну інтернет-культуру якщо і гуглили, то тільки в крайніх випадках.

Мені запам’яталося, що безосібні якось стихійно зібрали по шматкам усілякі кумедні і іронічні цитати Ясона з іміджборд, бо він любив срачі, й оформили це як окрему статтю під назвою цитати Ясона. Її навіть зараз можна знайти і прочитати. І, що цікаво: ця стаття з’явилася задовго до його смерті, ще на старій Драматиці. Певно, безосібні інтуїтивно відчували, що про цю людину треба зберегти більше.

Я вважаю, що історія Льоши – це якраз той випадок в культурі, коли від дій, наполегливості і ентузіазму однієї людини критично багато що залежало. Ситуація з українськомовною інтернет-культурою — ви ж знаєте яка була. Він діяв, скоріше за все, інтуїтивно — у нього не було якоїсь складної стратегічної програми по розбудові українських інтернет-ресурсів. Він просто взяв і зробив що йому хотілося — створив куточок українськомовного ком’юніті, бо відчував що так буде корисно і просто бажав виростити українську інтернет-спільноту без формальностей і без постійного впливу російськомовного середовища.

І пощастило, що в критичний момент смерті Ясона часи вже були не ті , що в 2009-му році й знайшлися люди, які зберегли хоча б частину його ідей і також зафіксували пам’ять про нього.

Лесь Яковишин

Головний редактор Зірочки*, засновник Вікі втрачених медіа

Я пам’ятаю своє невдоволення, коли випадкового дня в 2016 році я не зміг зайти пошарити по Енциклопедії Драматиці. Тоді я ще не знав, що саме трапилося, але відчував, що це не спроста.

На відміну від інших авторів цієї статі, я належу до ґенерацїі зумерів — що неабияк відбилося в тому, як я взаємодіяв із платформами Ясона.

Я досі пам’ятаю, як в ±2012 році я друкував на домашньому принтері (!) статті з Lurkmore та Драматики й намагався просвітити своїх друзів на тему мемів різних країн. До того часу я вже знав про існування іміджборд — першою бордою в моєму житті, здається, був російський Øchan (я був тим самим школярем) — та існування української Еницклопедії Драматики надихало та тішило мене дуже по-особливому.

Українськомовний інтернет здавався тоді чимось неймовірним мені, “digital native”-у з центральної України, — неймовірним у всіх значеннях цього слова. Тоді ми жили в максимально зросійщеному контексті, й острівці українського в інтернеті здавалися небаченими просторами свободи, щирості та самовираження; вести проєкт українською тоді значило, що тобі всеодно на кон’юнктуру, на комерційний успіх і, в принципі, на думку інших.

Драматика та Учан, в цьому контексті, були найбільш ектримальними прикладами цієї свободи, і я не знаю, чи був би я тією ж людиною, не дізнавшись про проєкти Ясона в формативні роки. Особисто я його ніколи не знав — і не міг знати — то ж для мене він завжди був радше напів мітичною фігурою з епосів, аніж будь-ким іншим. Та цей образ завжди буде куди важливішим від реальності. Мене він завжди надихав на те, щоби творити та ніколи не сумніватися, що самобутній український контент має бути самодостатнім в своїй українськості — і тоді в нього не буде причин почуватися меншовартісно ані щодо російськомовного, ані щодо англійського, ані щодо будь-якого іншого культурного продукту.