Міжмор’я — це геополітичний проєкт об’єднання незалежних держав Центрально-Східної Європи у потужний союз між Балтійським, Чорним (та інколи Адріатичним) морями, покликаний забезпечити колективну безпеку та незалежність регіону від більших геополітичних гравців.

У сучасному українському дискурсі ідею Міжмор’я пов’язують передусім із правицею — діячами на кшталт Олександра Маслака (1977-2017). Однак ще у другій половині минулого сторіччя ця концепція асоціювалася з зовсім іншим середовищем: із колами демократичних соціалістів.

Вже на початку 1980-х роках федералістичну міжморську програму в тій чи іншій формі стали приймати різні підпільні соціалістичні організації Польщі. Найбільшого розголосу тоді набула брошура, сигнована організацією Robotnicza Solidarność — Wolność Sprawiedliwość Niepodległość, під назвою “Польща і Міжмор’я. Про шляхи дії та програму майбутнього” (пол. “Polska i Międzymorze. Wokół dróg działania i programu przyszłości”).

Проте найпослідовнішим утіленням лівого Міжмор’я стала не брошура, а часопис — самвидавне видання, яке в 1987–1989 роках творила група студентів Варшавського університету в середовищі відродженої Польської соціалістичної партії (PPS).

Студентська ініціатива в PPS

Молоді учасники партії, що гуртувалися навколо соціалістичного середовища Варшавського університету, взялися заповнити ту програмну прогалину, яка здавалася їм критичною: відроджена в підпіллі PPS фактично не мала виробленої позиції стосовно східної політики — щодо України, Литви чи Білорусі.

То ж, з ініціативи студента-історика Томаша Щепанського, в 1987 було розпочато видання часопису “Międzymorze”. За задумом, видання мало висвітлювати національну проблематику в країнах соціалістичного “табору”, а в ширшій перспективі — ініціювати всередині PPS дискусію щодо співпраці держав Міжмор’я, насамперед Польщі, України, Литви та Білорусі.

Редакцію, окрім Щепанського, складали Йоанна Стшельчик (псевдонім Каміла Азовська), Яцек Ґіжинський та Катажина Пажиховська (псевдонім Емі). Із виданням співпрацювали також Тадеуш Анджей Ольшанський (псевдонім Ян Лукашув) і Томаш Марек Леонюк. Всі вони були фактично ровесниками — хоча дехто (як Ґіжинський та Ольшанський) мав уже чималий підпільний досвід.

Обкладинка подвійного випуску журналу “Międzymorze”

Разом вони випустили п’ять чисел часопису — у 1987–89 рр. Кожен зошит мав обсяг від 40 до 60 сторінок формату А5.  Обкладинка зображувала контури Центрально-Східної Європи, розташованої в рамках чотирьох річок — Вісли, Німану, Прип’яті та Дніпра.

У передовиці першого ж числа окреслювалася засаднича мета середовища журналу: співпраця міжморських народів — між Балтійським і Чорним морями — задля визволення з-під радянського панування. Ці доволі загальні тези розгортав текст Ольшанського “Міжмор’я — чим є, чим може бути?” (пол. “Międzymorze — czym jest, czym może być?”), який можна без перебільшення назвати програмовим маніфестом усього середовища.

Ольшанський визначав Міжмор’я як культурно-історично-цивілізаційний простір між Балтійським, Адріатичним, Чорним та Іонічним морями, що географічно збігався з територією Центрально-Східної Європи. Цю сформовану на ґрунті спільної культури “слов’янську спільноту” об’єднували, за його аналізом, спільні історичні досвіди: побоювання німецької гегемонії, натиск османської Туреччини та російський імперіалізм. Країни регіону вирізняла також низка спільних чинників: культура, аграрний уклад суспільства, етос національно-визвольної боротьби (ірреденти), селянське або шляхетське походження інтелігенції (за винятком Чехії та Словенії) і, нарешті, монопольне комуністичне правління.

У межах Центрально-Східної Європи Ольшанський виокремлював кілька субрегіонів: балтійсько-чорноморський (власне ядро Міжмор’я), наддунайський та балканський. У вузькому розумінні простір Міжмор’я охоплював терени між Балтикою, Карпатами та Чорним морем — між Німеччиною та Росією; окреслити етнічні межі цього обшару автор вважав неможливим.

Показово, що середовище “Międzymorza” не оминало й складної історичної спадщини. Річ Посполита Обох (від XVII століття — Трьох) Народів була державою, яка культурно, релігійно й політично тиснула на східні народи, нерідко викликаючи їхній спротив і опір. Звідси й висновок: сучасна співпраця вимагає позбутися історичних ресентиментів і будуватися на пошануванні етнічно-культурної окремішності, права кожного народу на суб’єктність і суверенність.

Міжмор’я мислилося як єдиний дієвий інструмент, здатний, з одного боку, розбити СРСР, а з другого — врівноважити німецькі впливи в Центрально-Східній Європі. Найважливішою ланкою міжморського пакту мали стати Польща й Україна — ключові партнери можливого центральноєвропейського союзу.

Концепція польсько-української співпраці становила стрижень незалежницької стратегії молодих соціалістів. І тому, українська проблематика з’являлася на шпальтах часопису найчастіше. Редакція нагадувала сторінки з історії України, публікувала портрети українських дисидентів, аналізувала становище української меншини в окремих регіонах і послідовно боролася проти антиукраїнських стереотипів у польському суспільстві.

Про внутрішню політику та стратегію PPS на сторінках “Міжмор’я” не висловлювалися ніколи — часопис свідомо тримався осторонь партійних суперечок. Однак коли в партії стався розкол, середовище часопису стало на бік соціал-демократичного крила, згуртованого навколо Яна Юзефа Ліпського — того самого діяча відродженої PPS, з яким наприкінці 1980-х контактували й українські соціал-демократичні осередки.

Свою позицію щодо східної політики партії редакція сформулювала недвозначно:

“Вважаємо також, що неухвалення жодного документа, який регулював би закордонну політику партії, надто щодо східних сусідів Польщі, є кричущою помилкою, якщо не цілеспрямованим кроком, що створює політичному керівництву PPS можливості для маніпуляцій у цій сфері. Тактика задобрювання польських і радянських комуністів у національних питаннях є, на нашу думку, неприйнятною. З огляду на наведені факти, зрозумілими стають причини дворічного “зволікання” Президії з визначенням свого ставлення до створення Східного відділу PPS”.

Та намагання було даремним; фактично PPS згодом розвалилася, а ліве поле було зайнято іншими проєктами, переважно — пост-комуністичними.

Історія часопису “Міжмор’я” може видатися епізодом маргінальним. Однак вона фіксує суттєвий факт: ще за два роки до падіння комунізму в Польщі середовище молодих соціалістів послідовно обстоювало бачення регіону, в якому незалежна Україна поставала ключовим партнером майбутньої Польщі, а співпраця народів між Балтикою та Чорним морем — умовою їхньої свободи.

Сьогодні, коли праві популісти по обидва боки кордону охоче перетворюють історичні суперечки на паливо виборчих кампаній, а Кремль послідовно інвестує в кожну тріщину польсько-українського порозуміння, ця стратегія залишається настільки ж актуальною, як і 1987 року. Тож спадщина “Міжмор’я” — це передусім політичний метод: працювати разом попри травми, відповідати на провокації не ескалацією, а співпрацею, і пам’ятати, що свобода кожного з народів регіону в кінцевому підсумку залежить від свободи його сусідів.