2003 рік. Депутат Верховної Ради України від фракції “Наша Україна” Тарас Чорновіл подає на розгляд законопроєкт, в якому пропонує внести зміни до Кримінального кодексу України і запровадити кримінальну відповідальність громадян України за членство в масонських ложах.

“Існування будь-яких організацій, які вимагають від своїх членів невизнання законів або вимагають від них абсолютної покори, зокрема всупереч законам і на шкоду державі, є неприпустимим. А створення таких структур або членство в них має каратися кримінально, що на сьогодні не передбачено окремою статтею Кримінального кодексу”, — пояснює Чорновіл у пояснювальній записці до законопроєкту.

Цей закон Чорновіл вносить неспроста. Незадовго до цього лідер соціалістів Олександр Мороз виступив із резонансною заявою: “Понад 300 представників вищого керівництва України є членами масонської ложі — ордену Святого Станіслава,  серед яких дев’яносто генералів, багато депутатів парламенту і навіть дружина президента Людмила Кучма”. В Україні починається т.з. “масонський скандал”.

Анти-масонська риторика об’єднала тоді широкий спектр української політики: Лук’яненко, Ющенко, Тимошенко, Мороз та Симоненко — всі, від націоналіста до комуніста, — об’єдналися бити масона.

“Створення будь-якого об’єднання, яке стоїть над усіма з усілякими рицарськими титулами, суперечить не тільки Конституції, а й українській ментальності, звичаєвому праву… Переконані, новітнє масонство, в яку б одежину не одягалося, не повинне закорінюватися на українській землі. Вищим званням для представників влади має бути звання громадянина і справжнього патріота України”, — йдеться в спільній заяві чотирьох опозиційних фракцій (“Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) 4 лютого 2003 року.

Та жодних звільнень не відбудеться, а законопроєкт Чорновола не розглянуть всерйоз — і, не в змозі підтримувати скандал далі, опозиція згодом визнає свою поразку й забуде про орден Святого Станіслава. За ними про “масонський скандал” забуде й Україна — хоча обставини та зміст цього фарсу мають для українського політичного дискурсу набагато більші імплікації, ніж здається, ніж здається.

Що взагалі таке “орден Святого Станіслава”?

“Заява Олександра Мороза дуже смішна для всіх, хто щось знає про масонство — адже орден Станіслава, як і инші ордени такого рівня, має з масонством ще менше спільного, ніж Соціал-демократична партія (об’єднана) з европейською соціал-демократією…” — прокоментував скандал в інтерв’ю перший Провінційний майстер Дистрикту “Україна” Олександр Кривенко.

Все, що можна було сказати про орден Святого Станіслава, сказала в 2003 році Українська Правда: доступною мовою — це міжнародний “лохотрон”, який нічим не відрізняється від інших покупних премій, котрими завжди любили брязкати представники української політичної та бізнес-еліти. Просто на відміну від “Жінки тисячоліття”, отримування цієї нагороди супроводжується веселим карнавалом, де можна одягнути костюм лицаря. А ще побачити в костюмі лицаря Кобзона, Повалій та Кравчука.

Ми достеменно не знаємо хто саме підклав Морозові пропозицію публічно виступити проти цієї організації; міг же виступити проти, скажімо, структури “Золотої Фортуни” — організації, яка в кучмівські часи займалася нагородженням “кришталевих слонів”. Та жарти жартами, а вибір ордену Св. Станіслава був не випадковим: “масонська змова” ніколи не була самостійною фігурою, а лише зручною оболонкою у полюванні на втаємничених ворогів. Те, що демократична опозиція не просто не відхрестилася від цієї конспірології, а навпаки — з радістю поринула в “антиполітику” та пошук змовників у владі, досі залишається непропрацьованим епізодом колективної політичної біографії українських демократів.

Закриття “Сільських вістей” та антисемітизм по-соціалістичному

Загравання з теоріями змови рідко минають безслідно. І якщо “масонський скандал” був радше політичним фарсом, то вже за 11 місяців мовчання демократичної опозиції щодо акцій пошуку внутрішніх ворогів набуло значно похмуріших рис.

У 2004 році в Україні розгорівся новий скандал — цього разу навколо постанови суду закрити газету “Сільські вісті”.

Проіснувавши до того 84 роки, газета — де публікувала свої офіційні матеріали Соціалістична партія Олександра Мороза — надрукувала статтю професора МАУП Василя Яременка, котрий ствердив, що нібито “в Україну [в 1941] разом з фашистами прийшла 400-тисячна орда євреїв-есесівців” та що євреї навмисно знищували українців у 1932–1933 рр.

Звісно, низка газет, і зокрема “Вечірній Київ”, і до того регулярно поширювали антисемітські наративи. На їхніх сторінках, наприклад, заперечувався факт масових розстрілів євреїв і сама трагедія Бабиного Яру. Та вперше в історії сучасної України проти газети було порушено справу за розпалення національної ворожнечі.

Влада Кучми діяла цілком у своєму стилі: суд над “Сільськими вістями” був розправою над опозиційним медіа; реальний антисемітизм автора став лише подарунком і зручною зачіпкою для цензури. Але реакція демократичного табору виявилася не менш симптоматичною. Замість того, щоб захищати свободу слова, жорстко засудивши при цьому ксенофобію, опозиція обрала сліпоту. Для Мороза та Тимошенко газета залишилася просто жертвою режиму, а її антисемітський випад — дрібницею, не вартою публічного осуду. Як заявив тоді в етері “5 каналу” Іван Бокий, що був членом редколегії “Сільських вістей” та заступником Мороза по фракції в ВРУ, “нічого поганого ця газета не публікувала”, а стаття Яременка — це була лише постановка проблеми міжнаціональних відносин.

Чи підростуть колись українські демократи?

Чи переросте колись український демократ свою дитячу хворобу популізму, симптомом якої є мовчазне потурання печерній конспірології? Наш час не бідний на серйозні випробування — і саме в них, а не в деклараціях, він даватиме відповідь.

На думку спадає багато викликів: чи втримається він від спокуси пояснювати ненависного йому президента не політикою, а патологіями — кокаїном, приналежністю до агентури, таємними хазяями?

Чи зможе визнати, що історичні фігури в пантеоні героїв не є святими і чесність вимагає дивитися на них без ретуші?

Згадаймо, як приклад, Левка Лук’яненка — “батька” Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, який вважав, що потрібно позбавляти українського громадянства одружених з представниками інших рас (не уточнюючи хто до якої належить). Навряд чи щирий демократ — неважливо, на центролівиці чи центроправиці — може пройти повз, не додавши осуду таких поглядів хоча би під зірочку* в черговому панегірику.

Зрілість руху, який ставить перед собою ідеал побудови чесної держави, я переконаний, має вимірюватися тим, чи здатен він чесно дивитися на власні гріхи. “Масонський скандал” і історія з “Сільськими вістями” незручні саме тим, що в них не було зовнішнього ворога, на якого можна все списати: це історії про спокусу, якій демократи піддалися заради електоральних очок — і, як наслідок, підлили вогню в примордіальне масло печерної ксенофобії.