Київський процес слід розглядати не як дискусію як таку, а як відправну точку або перший крок у спільній діяльності європейських соціалістів. Наша декларація може стати основою для програми спільних політичних заходів, яка знайде своє відображення в нашій діяльності на національному рівні. Це означає, що Київський процес має стати засобом, який об’єднає нас для спільних дій у тих питаннях, де ми вже виступаємо єдиним фронтом.
— Тіло Кра, член Федерального виконавчого комітету Союзу Молодих Соціалістів у SPD

Кінець грудня 1997 виявився надзвичайно плідним для європейських соціалістів. Упродовж кількох днів — 19–23 грудня — у Києві 40 делегатів від 18 європейських молодіжних  організацій створили спільний документ, який підсумував роки дискусій та мав стати дороговказом для соціал-демократів, що ступали в третє тисячоліття.

Робота над цим документом уперше об’єднала представників соціалістичних та соціал-демократичних організацій Західної і Східної Європи: нещодавно звільнені від радянської окупації українці, білоруси, естонці та латвійці змогли нарешті стати повноцінними учасниками діалогу — різкий контраст із часами, коли Соціалістичний Інтернаціонал фактично залишав соціалістів Центрально-Східної Європи без голосу на міжнародній арені в 1976.

Темами дискусії було обрано 5 напрямків:

• Права людини та демократія
• Економічна та соціальна політика
• Політика у сфері миру
• Політика щодо молоді та освіти
• Екологія

На 15 сторінках було виражено кількадесят тверджень, що, на думку авторів, найкраще відображали програмні вимоги молодих соціал-демократів та соціалістів. З-поміж їхніх позицій деякі випередили свій час, деякі стали мейнстрімом,а деякі були відкинуті.

В даній статті я пропоную ознайомитися з кількома релевантними пунктами, котрі, на мою думку, заслуговують негайного обговорення в Україні та, ширше, в Європі. З рештою ж Декларації, заради задоволення історичного інтересу, читачі Зірочки* зможуть познайомитися пізніше.

Ліза Пеллінг (Швеція) головує в робочій групі, зліва поруч із нею — Марко Томіч (Хорватія)

Соціал-демократія і Сполучені Штати Європи

Наша політична діяльність є спрямована на створення федеративної Європи з безпосередньою демократією та мультикультурним суспільством. Національний суверенітет має бути такій новій Європі частково переданий  Лише так ми зможемо вирішити екологічні проблеми, подолати бідність та забезпечити справедливість — а від цього залежить виживання людства. Домінуюча сьогодні концепція Європи як спільного ринкового простору, у тому розумінні, в якому її бачать ліберально-консервативні сили, не дає нам змоги відповісти на ці виклики.
Відкрита та гуманна Європа у солідарному та екологічно дружньому світі — це бачення та мета нашої політики, політики молодих соціалістів та соціал-демократів Європи!

Одним з перших великих тверджень у Київській декларації є заклик до надання пріоритету ідеї європейської злуки на основі нового солідарного бачення єдиної Європи.

По-особливому цей заклик звучить посеред періоду, котрий є набагато більш песимістичний для соціал-демократичного руху ніж 1997. Багато хто характеризує нашу епоху як певний занепад європейської соціал-демократії —гадаю, що неспроста цей занепад відбувається на фоні десятиліть упертої неспроможності європейських соціал-демократичних рухів сформувати спільне позитивне бачення Європи як політичного співтовариства.

Італійський політолог Мауріціо Феррера сьогодні стверджує, що шляхом оновлення та відродження європейської центролівиці може — й мусить, стати створення позитивної соціал-демократичної програми, сфокусованій на спільному реформуванні Європейського Союзу.

Шлях до створення такої програми сьогодні, пише Феррера, може початися з позитивної переоцінки заходів, спрямованих на підвищення статусу інституту європейського громадянства. Як варіант, лівоцентристи можуть згадати пропозицію, зроблену у 1990 під час переговорів щодо Маастрихтського договору прем’єр-міністром Іспанії Феліпе Гонсалесом: тоді іспанці оголосили про необхідність прив’язати до статусу громадянина ЄС фундаментальні соціальні та економічні права, щоби громадянство було не просто похідною від спільного ринку, а самостійним політичним статусом.

Не менш значуще добиватися й впровадження принципів Європейського стовпа соціальних прав — наразі це представляє найсучасніший приклад кодифікації принципів, якими мають керуватися системи соціального захисту в європейських країнах. Як переконує Феррера, “концепція соціального громадянства, імпліцитно закладена в Європейському стовпі соціальних прав, відкриває широкі перспективи для ідеологічного оновлення лівих сил, придатного до безпосереднього інтегрування ідеї Європи як спільного орієнтира, співгаранта та співучасника забезпечення соціальних прав.”

Ревіталізувати соціал-демократичний рух на засадах солідарності між країнами та переосмисленого соціального громадянства в європейському контексті випливає сьогодні з нагальної потреби поступовців у ЄС та країнах, що прагнуть долучитися до єдиної Європи. Це може й мусить стати першим кроком до візії відкритої та солідарної Європи, викладеної в Декларації; і хай би візія молодих соціалістів читається сьогодні дещо утопічно, то, перефразовуючи Роберта А. Даля, реальні кроки до такого ідеалу є як бажаними, так і здійсненними.

Євро і його соціально-політичний зміст

Щоб Європейський валютний союз (ЄВС) не перетворився на союз без політичного та соціального підґрунтя, ми потребуємо та вимагаємо створення інституції, яка гарантуватиме, що економічна та соціальна політика не обмежуватиметься лише стабільністю валютного курсу. Це може бути лише одним із аспектів ефективної економічної політики, але ми категорично проти того, щоб зосереджуватися виключно на ньому. Ми вимагаємо створення європейського економічного управління, яке контролюватиме ЄЦБ та діятиме з метою досягнення таких цілей:
– високий рівень зайнятості,
– економічне зростання,
– стабільність валютного курсу,
– соціальний прогрес.
Європейський економічний уряд має контролюватися Європейським парламентом.
Щоб подолати демократичний дефіцит ЄС, ми вимагаємо, щоб єдиний демократичний голос громадян ЄС — Європейський парламент — отримав повноваження спільно приймати рішення щодо економічної та соціальної політики, наприклад, надавши Парламенту право пропонувати законодавство у соціальній та економічній сферах.

Чи було впровадження спільної валюти без узгодження фіскальної та соціальної політики хорошою ідеєю?

Декілька тижнів після завершення роботи над Декларацією, Клаус Ноє — державний секретар у Федеральному міністерстві фінансів Німеччини, напише для журналу Wirtschaft und Gesellschaft:

Макроекономічну монополію Європейського центрального банку необхідно врівноважити створенням європейського економічного уряду. 

Як бачимо, в 1997-98 рр., погляд соціал-демократів різнився від “батьків-засновників” євро.

Мейнстримною позицією наприкінці 1990-х було те, що євро буде “деполітизованими” грошима і що ЄЦБ діятиме незалежно від політичних впливів. Заклик до розширення повноважень європейського економічного врядування розглядався як наївний та радикальний: модель ЄЦБ більш відкритого до інтервенції в економічні справи спричинила би до неконтрольованої інфляції, стверджували вони.

Та як доводить Клаус Ноє, підстав впевнено стверджувати, що інфляція та незалежність центрального банку є пов’язані між собою немає — для цього він цитує опрацювання даних з кількадесятьох країн в період 1960—1990 рр.

Зате є підстави стверджувати, що монетарна політика, котра провадиться окремо від фіскальної та соціальної, несе за собою численні проблеми: демократичний дефіцит, коли європейці перетворюються на економічних підданих нічим необмежених ринків; надмірну концентрацію капіталу в спекулятивних ринках; ризик дефляції, економічної депресії та політичних наслідків масового безробіття в Європі.

Протидія, пише Ноє — спільна фіскальна політика проти податкової конкуренції та скоординована європейська політика у сфері оплати праці — така, що є орієнтована на підвищення продуктивності (коли номінальна заробітна плата в кожній країні має зростати темпами, що відповідають темпам зростання продуктивності праці цієї країни плюс загальний цільовий рівень інфляції, встановлений центральним банком).

Так, імплементація європейської політики у сфері оплати праці зіштовхнулася би з труднощами. Як приклад, вона вимагала би щоб в країнах-експортерах домагалися підвищення заробітної плати, а в країнах-імпортерах — уповільнення темпів зростання заробітної плати, на благо блоку в цілому.

Ноє пропонує знайти шляхи вирішення цієї проблеми в координації профспілок. На європейському рівні, пише він, не існує переговорного органу, який мав би повноваження визначати узгоджену динаміку зростання заробітної плати, а національні профспілки, які фактично ведуть переговори, не мають ані механізмів, ані стимулів для координації своїх дій. Київська Декларація закликає створити європейські робітничі ради задля репрезентацій профспілок на наддержавному рівні — і щоби ради змогли спрацювати, вони мають отримати правила та механізми забезпечення їхнього виконання.

Ринок потребує конституційно-політичних рамок — час доказав правоту авторів Декларації та Клауса Ноє. Криза єврозони в 2010-2012 та її наслідки змусили владу ЄС переглянути багато з-поміж політик “нейтральності” ЄЦБ та зробити поодинокі кроки назустріч тим механізмам, що висувалися соціал-демократами наприкінці 1990-х. Та задля максималізації добра спільної європейської валюти попереду лежить іще чимала дорога реформування європейського економічного управління. Все ж, ЄЦБ мусить працювати на краще для європейців, а не боятися порушити “політичну нейтральність” — бо дотримання нейтральності, котрій бракує схвалення виборців, аж ніяк не є нейтральною позицією.

Соціал-демократія та масова міграція

“Лише шляхом терплячих демократичних експериментів ми зможемо з’ясувати, як організувати суспільство так, щоб воно сприяло загальному благу, не суперечачи при цьому свободі кожної окремої людини” — написала якось американська філософиня Елізабет Секор Андерсон. Одним з таких експериментів стала політика міграції в Європі впродовж останніх десятиліть, і саме через це розрив між авторами Декларації в 1997 та нами в 2026 відчувається найбільше.

Кожна людина повинна мати право обирати місце проживання. Кожна людина може вільно в’їжджати до країни, в якій вона проживає, або виїжджати з неї. Візи порушують право кожної людини на вільне пересування.

Кожній людині має бути гарантовано необмежене право голосу в регіоні та країні, де вона проживає, незалежно від того, чи має вона громадянство цієї країни.

Кожна людина має право на притулок, якщо вона зазнає політичних, релігійних або етнічних переслідувань, якщо її право на вільний вибір партнера для шлюбу обмежується, якщо її примушують до проходження військової служби або якщо їй загрожує екологічна небезпека.

Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства. Кожна людина має право на отримання громадянства країни, в якій вона проживає.

Так, фактично, автори Київської Декларації виступають з позиції відкритих кордонів, поєднаних із максимально м’яким режимом надання притулку та автоматичним наданням громадянства за місцем проживання.

Я візьмуся стверджувати, що це є радше позиція ліберального універсалізму замість соціал-демократії. Остання ґрунтує права на матеріальних та політичних умовах реальної спільноти, а тому потребує якісно іншого підходу до політики міграції.

Багато хто розглядає питання міграції як привід для морального самовозвеличення, забуваючи про конкретні політичні виміри. Соціал-демократи же вірять, що міграційна політика не може ґрунтуватися на абстрактних індивідуальних правах, оскільки для соціал-демократії найважливішими є не формальні свободи ліберального універсалізму, а реальні соціальні права — на працю, житло, охорону здоров’я, освіту та пенсію — які може гарантувати лише об’єднана та солідарна політична спільнота.

Сучасні соціал-демократи, такі як Маттіас Тесфає — колишній очільник Міністерства інтеграції Данії, та Паям Мулп — головний редактор шведського соціал-демократичного часопису Tiden, наголошують на тому, що довіра та солідарність у суспільстві підриваються наслідками міграційної політики останніх десятиліть. У великих європейських містах формуються паралельні суспільства мігрантів, котрі — часто за власним бажанням — існують автономно від суспільства в цілому.

Тесфає стверджує, що держава мусить безпосередньо втрутитись та забезпечити інтеграцію мігрантів у спільноту; бо суспільство є побудованим на членстві, а не на збігові місць проживання. Як приклад такого прямого втручання, він називає запровадження законів що допоможуть запобігти утворенню ізольованих спільнот іноземців; мимохіть представники правиці можуть згадати тут сингапурську політику етнічної інтеграції.

Проєкт інтеграції має передбачати обов’язок працювати, обов’язок вивчати мову та обов’язок взаємодіяти з інститутами суспільства — як, водночас, й обов’язок суспільства забезпечити для цього можливість.

Тесфає наголошує:

“Людина без відповідальності — це людина без свободи.”

Соціал-демократія мусить визнати, що соціальна держава має тенденцію до маргіналізації та деморалізації тих, хто перебуває на її утриманні. Занадто багато іммігрантів звикли до бідного та негідного життя за рахунок соціальних виплат — і ми не можемо змиритися з таким постійним станом речей.

Шлях до громадянства та всіх соціальних прав, вважають соціал-демократи, має бути доступним для тих, хто прагне стати повноцінним членом суспільства.

Це різко контрастує з політикою, котра є представленою сьогодні опонентами соціал-демократії зліва.

У своїй книжці Здобуття нашої країни (1998), американський філософ Річард Рорті писав, що зміна фокусу лівиці з перерозподілу благ на нескінченні культурні війни зрештою спричинить авторитарно-популістську реакцію виборців із робітничого класу, чиї матеріальні потреби лівиця перестала брати до уваги. Ми спостерігаємо в Європу цю реакцію з боку таких рухів як AfD чи Reform UK — водночас із асиметричним фокусом на упривілеюванні мігрантів численних європейських лівих партій.

26 травня 2026 року, наприклад, німецька Лівиця запропонувала надати право голосу на федеральному рівні всім особам, які легально проживають у Німеччині не менше п’яти років, незалежно від їхнього громадянства.

Лівиця перестала бути партією робітників і перетворилася на партію космополітичного освіченого міського класу, котрий намагається вступити в союз із численними мігрантськими середовищами, що відмовляються інтегруватися в суспільства країн їхнього перебування.

Як пише Паям Мула, соціал-демократи мусять запропонувати власне бачення міграційної політики. До такого може належати перехід до системи квот на прийом біженців із урахуванням спроможності їхньої інтеграції, а також більш демократичний контроль за міграційною політикою.

⁂

Звичайно, Київська Декларація не обмежується трьома пунктами: в цій статті я пропустив такі речі як, наприклад, заклик до забезпечення мінімального доходу для безробітних, учнів, студентів, призовників, хворих та інвалідів, а також соціально незахищених верств населення чи виражену незгоду з тим, щоби змушувати безробітних приймати будь-яку роботу задля отримання державної допомоги. Та все ж, для початку обговорень програми нової європейської соціал-демократії ми вже отримали теми для дискусій. Вірю, що з часом Декларація породить іще більше обговорень, котрі, так чи інакше, вплинуть на програмне оновлення соціал-демократичного руху.