Дж. Дж. Маккалоу, канадський відеоесеїст, в червні 2026  дав назву феномену, який кожен із нас хоча би раз тримав у руках, але мало хто обдумував: “лімінальні об’єкти”. Це фізичні речі, створені бути вічними — надруковані, відлиті, зшиті, — але присвячені моменту, який фактично протривав лише мить. Посеред найбільш очевидних —політичний мерч зниклих партій та переможених кандидатів; згадайте тільки музичні CD від Партії регіонів чи футболки партії “Перемога Пальчевського”.

Та, звичайно, лімінальні об’єкти не торкаються лише політики. До них можна долучити мерч, створений для різних поп-культурних об’єктів, які, здається, намертво зникли з масової пам’яті. Бо ж якщо хтось узявся комерційно виготовляти фізичний предмет, присвячений будь-чому, — значить, він вірив, що це “будь-що” має майбутнє. Лімінальний об’єкт — це та віра, застигла в жерсті й пластику.

Й от, гортаючи старі випуски журналу коміксів та манги “К9!”, котрий  видавали в 2003–2009 рр., я наштовхнувся на згадку про ну дуже лімінальний об’єкт. Це були лінійка значків і брелоків із зображенням Zаліzничників. Це змусило мене зупинитися, кинути всі справи й сісти гортати стрипи, розкидані по випусках “К9!”. Занадто сильним був спогад, про який я лише мить тому і не здогадувався що він є.

К9!, №4(7)/2004

“Що за Zаліzничники?” — запитаєте ви мене.

“Zаліzничники, — відповім я вам — це один із найбільш успішних та найпопулярніших українських стрип-коміксів початку 2000-х років.

З інтерв’ю з автором Zаліzничників, Олексієм Оліним, ми можемо дізнатися про те, що перші стрипи він створив у 1999 році, за декілька років до запуску “К9!” (а Олексій Олін і був засновником і головним редактором журналу). На превеликий жаль, інтернет мовчить про те, чи були перші комікси десь опубліковані — публікації в “К9!” же не супроводжувалися датами.

Головні герої цього коміксу — два хлопці: білий та чорний, одягнені відповідно в синій/фіолетовий та зелений світшоти. В центрі уваги — смішні та ґротескні історії, що трапляються в їхньому житті.

В журналі ж Zаліzничники з’явилися в №4, де за історію й малюнок відповідав Олін, а за колір — Славко Бахамут. Що цікаво, в першій своїй появі герої коміксу говорили українською (або суржиком, якщо бажаєте це назвати так) — на противагу пізнішій своїй російськомовності. Умови українського ринку 2000-х, нічого не поробиш.

До випуску №15 вони потрапили вже на головну шпальту постерів-календарів “К9!” й згодом колабились з іншими комедійними персонажами на сторінках журналу.

Читаючи про Zаліzничників, мимоволі задумуєшся: чому вони не перетворилися на бренд, відомий кожному? Все ж саме вони, раз за разом, зображувалися на всій рекламі різних комікс-заходів, організованих “К9!” у 2000-их. Все ж, їхній “колега” зі сторінок “К9!” — їжак Єжи (пол. jeż Jerzy) — отримав навіть у 2011 році власний фільм, у той час як українські Zаліzничники не дожили навіть до випуску окремої книги.

Головна вина цьому, звичайно, лежить на світовій фінансовій кризі 2008–2009 рр. Тоді ж закрився й сам “К9!”, не витримавши проблем із грошима.

Та я гадаю, що в 2026 Zаліzничники могли б мати куди більшу релевантність, якби не кілька проблем: браку доступу до коміксів й проблеми з архівацією українського контенту. “Минуле — це чужа країна”, кажуть розумні люди, й гортаючи сторінки веб-форумів початку нульових в цьому можна переконатися майже моментально. Тепер, принаймні, про Zаліzничників в інтернеті буде на один текст більше.

Все ж, хочеться побажати колись таки побачити знову Zаліzничників у друці; хіба тільки пану Оліну треба буде вигадати що зробити з літерою Z, бо за 20 років значення цієї букви змінилося занадто сильно.