Що об’єднує лівих і правих у всьому світі? Усі вони ненавидять об’єднану Європу.
— Славой Жижек

Чи є сьогодні філософ, котрий був би ще більш відомим та ще більш контроверсійним ніж Славой Жижек?

Починаючи з 1972, словенський філософ опублікував понад 80 книг та збірок есеїв, ставши триґером водночас для консерваторів, лібералів та значної частини власного лівого табору.

Сьогодні, коли трансатлантичний союз тріщить по швах, несподівано для багатох Жижек несподівано виявився одним із найпослідовніших та найгучніших голосів європейської соборності — не як механічного об’єднання територій, а як політичного акту самовизначення.

У грудні 2025, Жижек став одним з підписантів маніфесту “Європі потрібна декларація незалежності”. Разом із 52 європейськими інтелектуалами, політиками та громадськими діячами він підтримав текст, ухвалений відновленим Комітетом дій за Сполучені Штати Європи — організацією, що свідомо апелює до спадщини Жана Моне.

Діагноз маніфесту: стратегія умиротворення Вашингтона — від поступок на саміті НАТО до дерегуляції цифрових та екологічних правил і принизливих тарифних домовленостей — не спрацювала. Поступки не зменшили ворожості, а лише поглибили стратегічну вразливість Європи.

Їхній висновок жорсткий: Європа мусить проголосити незалежність — від власної звички бути чиїмось протекторатом.

Чи боїться Європа сама себе?

Європейське поняття “об’єктивної соціал-демократії”(за Петером Слотердайком) фактично досягло своєї межі; прямого шляху назад до нього немає. Таким чином, ми постаємо перед жорстоким вибором: або ми просто відмовляємося від цієї мрії, залишаємо позаду нашу цивілізацію і вступаємо в нове трампівське варварство, або ж беремося за складне завдання зняття європейської цивілізації — зняття в точному сенсі геґелівського Aufhebung: ми залишаємо її позаду («заперечуємо» її) і водночас зберігаємо її шляхом піднесення на інший, вищий рівень. У своїх Заувагах до визначення культури великий консерваторТ. С. Еліот зауважив, що бувають моменти, коли єдиний вибір — це вибір між єрессю та невір’ям, коли єдиний спосіб зберегти релігію живою — це здійснити сектантський розрив із трупом старої церкви. Саме це потрібно зробити сьогодні: єдиний спосіб по-справжньому перемогти нових правих популістів і врятувати те, що варто зберегти в ліберальній демократії, — це здійснити сектантський розрив із трупом ліберальної демократії. Іноді єдиний спосіб вирішити конфлікт полягає не в пошуку компромісу, а в радикалізації власної позиції, у нашому випадку — в проголошенні європейського суверенітету. Завдання полягає не в тому, щоб антагонізувати США — тут необхідні прагматичні компроміси, — а в тому, щоб переосмислити самих себе. Європа часто здається слабкою та інертною — це правда, але вона боїться не своїх зовнішніх ворогів; вона боїться самої себе, свого власного емансипативного потенціалу…

Ця довга цитата, можливо, найбільш жижекіанська теза в усій його європейській публіцистиці. Класичний психоаналітичний хід: справжня перешкода ніколи не зовнішня. Пацієнт не тому нещасний, що йому заважають обставини, — він сам інвестований у власний симптом, він насолоджується ним. Європа десятиліттями насолоджувалася своєю політичною неповнолітністю: американська парасолька безпеки дозволяла їй бути “моральною наддержавою”, яка читає світові лекції про права людини, не платячи за це ціну суверенного рішення. Трамп, за Жижеком, зробив Європі жорстоку послугу психоаналітика — він забрав у неї цю фантазію. Тепер континент змушений або подорослішати, або визнати, що його “цінності” були лише декором на чужому фундаменті.

Звідси й парадоксальний жижеківський захист Європейського Союзу — інституції, яку він сам роками нещадно критикував за брюссельську технократію, неоліберальний диктат щодо Греції та дефіцит демократії.

ЄС вартий боротьби не всупереч своїй жалюгідній фактичності, а тому, що в сучасному глобальному капіталізмі він залишається єдиною моделлю транснаціональної організації, здатної обмежувати національні суверенітети заради мінімальних екологічних та соціальних стандартів. Ліві і праві, які мріють про “повернення до національної держави”, зустрічаються в одній точці — у ненависті до наднаціонального проєкту як такого. Об’єднана Європа сьогодні є тим рідкісним об’єктом, який симетрично ненавидять з обох флангів — а в жижеківській оптиці це найкращий доказ того, що об’єкт справді важливий.

Місце України в проєкті Європи

Україна не є чимось далеким і байдужим для Європи; це її найважливіший форпост. Пацифісти забувають, що окупанти завжди хочуть миру: Росія хоче миру в Україні (що означає придушити опір і підкорити її), Ізраїль хоче миру на Західному березі (що означає здійснити там етнічну чистку), достоту так само, як Німеччина під час Другої світової війни щиро хотіла миру в окупованій Європі…

Не дивно, що саме на українському питанні Жижек розійшовся зі значною частиною західної лівиці — з Хомським, з редакціями лівих журналів, з усім хором “реалістів”, які пояснювали війну “розширенням НАТО”. Для Жижека така позиція — не пацифізм, а його ідеологічна карикатура: заклик до “миру” в ситуації, коли одна сторона веде війну на знищення, є фактичною підтримкою агресора.

Але жижеківський аргумент глибший за просту солідарність. Україна для нього — дзеркало, в якому Європа може нарешті побачити себе. Українці воюють і гинуть за речі, які самі європейці давно перестали сприймати всерйоз: за суверенітет, за демократію, за право належати до Європи. У цьому — болісна іронія моменту: найпереконливішими європейцями виявилися ті, кого до Євросоюзу досі не прийняли. Якщо Європа зрадить Україну — через “втому”, через тиск Вашингтона, через нав’язаний капітулянтський “мирний план” — вона зрадить власні принципи. І навпаки: боронячи Україну, Європа вперше за десятиліття робить те, що Жижек вимагає від неї як філософ — діє як суверенний політичний суб’єкт замість ринку з гуманітарною риторикою.

Сьогодні Європа є дедалі більш самотня в новому глобальному світі — списана з рахунків як старий, виснажений континент, що грає другорядну роль у геополітичних конфліктах. Але саме тут Жижек здійснює свій останній діалектичний оберт: самотність — не вирок, а умова суб’єктності. Доки Європа була “молодшим партнером”, їй не потрібно було бути кимось; тепер, покинута, вона вперше може стати собою.

L’Europe est seule, oui, mais seule l’Europe peut nous sauver. “Європа самотня, так, але лише Європа може нас врятувати.” — цитує Жижек Бруно Латура.

Європейська єдність — це не “дане”; ні географією, ні спільною культурою, ні брюссельськими договорами. Вона або буде проголошена як рішення, як розрив, як декларація незалежності — або її не буде взагалі.