19 листопада 1997 року. Український військовий льотчик-випробувач Леонід Каденюк полетів із групою дослідників у космос на американському шатлі Columbia місії STS-87 — й увійшов в історію як перший космонавт незалежної України.

У космосі Каденюк виконував роль вченого-біолога: протягом понад 15 діб він вивчав вплив невагомості на зростання ріпи, сої та моху. Та багатьом він найбільше запам’ятався тим, що заявив світові про Україну: у політ з собою він узяв прапор і герб України, герб Києва, а також записи українських пісень і “Кобзаря”.

Я був першим, хто полетів у космос з українським прапором і виконав завдання українського уряду. У 1997 році вперше український гімн прозвучав у відкритому космосі. — Леонід Каденюк

5 грудня Каденюк повернувся на Землю, й відтоді образ першого космонавта незалежної України назавжди закарбувався в публічній свідомості. Однак, на мою думку, в тіні Каденюка-космонавта губиться фігура не менш цікава — фігура Каденюка-енвайронменталіста.

Політика: погляд з орбіти

У 2002–2006 роках Каденюк був депутатом від провладної Народної партії, а після втрати мандата ще тричі безуспішно балотувався в парламент. Однак його справжній внесок у політику припав на час, коли він уже не мав депутатського посвідчення, — і проявився у царині політичної екології.

Як він сам неодноразово згадував, політ у космос та спостереження за Землею з орбіти докорінно змінили його бачення проблем планети та її середовища. Це класичний прояв так званого “ефекту огляду” — когнітивного зрушення, яке переживають космонавти, вперше побачивши тонку та вразливу атмосферу Землі на тлі космосу. Усвідомлення беззахисності планети, на якій з орбіти не видно політичних кордонів, вочевидь, і стало для Каденюка тригером. У 2013 році він вирішив присвятити себе екології.

У 2013 році газета “День” опублікувала розмову Каденюка з Юрієм Туницею, українським лісівником та економістом, в якій співрозмовники обговорювали екологічні небезпеки та міркували над шляхами боротьби із ними. “Проєкт Каденюка–Туниці ставить за мету формувати громадянське суспільство, яке спонукатиме владу до забезпечення сталого розвитку та екологічно безпечного майбутнього” — резюмує “День”.

Незадовго до цього, того ж 2013 року, Каденюк став співзасновником ГО “Рада з екологічної безпеки” — організації, яка за мету ставила дослідження екологічних проблем та просування ініціатив зі сталого розвитку.

Про ГО можна дізнатися більше з меморандуму про співпрацю “Ради з екологічної безпеки” з Українською Радою Миру. Цілями руху оголошено пропагування “зеленої” ідеології, реалізацію Екологічної Конституції Землі та ухвалення Екологічного кодексу України.

За кілька місяців до раптової смерті 31 січня 2018 року, Каденюк опублікував статтю, яка певною мірою підсумовує їхній із Туницею проєкт. Ця стаття відіграє найважливішу роль у спробі реконструювати Каденюка-енвайронменталіста.

Україна може врятувати світ?

У 2017 році Вісник Національної академії наук України надрукував статтю під назвою “Ідея екологічної конституції Землі як фактор національної і глобальної безпеки”.

Ця стаття, попри науковий формат журналу, є радше декларацією поглядів та політичних вимог. Так, знаходимо в ній прямі поклики до дій:

Гадаю, що для виживання і розвитку світової цивілізації необхідним є формування нового еколого-економічного способу мислення людини та суспільства, а також домінування екологічно безпечного способу господарювання і, відповідно, створення на принципово нових ідеологічних засадах політичної сили, яка б наполегливо лобіювала в парламентах прийняття відповідних законів, що враховують органічні взаємозв’язки й залежності між людиною та природою, між суспільством і природним довкіллям. — Леонід Каденюк

Каденюк вважає свій текст доповненням до тексту Юрія Туниці “Україна врятує світ?”, опублікованого у маловідомому індійському журналі Socialook International у 2006. Головною темою обох текстів є заклик до прийняття Екологічної Конституції Землі в розумінні, вперше вираженому власне Туницею у 1992 році. По суті, пропонується наступне: створити єдиний звід законів, що регулюватимуть відносини людини з довкіллям та забезпечити створення релевантних міжнародних органів — Світової Екологічної Федерації (за зразком Ради Безпеки), Міжнародного Екологічного Суду та Міжнародної організації екологічної поліції.

На рівні риторики ідея навіть потрапляла в промови: спічрайтери Кучми, Ющенка й Януковича додавали заклики до Генасамблеї ООН про імплементацію цієї ідеї, але далі декларацій справа не йшла — це визнавали й самі Туниця з Каденюком. Туниця та Каденюк були стурбовані цим — на їхню думку, Україна, травмована екологічною катастрофою Чорнобиля, могла би стати головним лобістом проекологічних політик на міжнародній арені. Та задля того, щоби Україна такою стала, необхідною спочатку є розбудова зеленої політики на домашній арені.

“Закликаю до мирної, безкровної екологічної революції у свідомості людей; революції, яка необхідна для збереження життя на Землі” — пише Каденюк у 2017 році. В авангарді цієї революції — “екологічно свідоме громадянське суспільство”, котре мусить “чинити на владу жорсткий тиск”.

Ідеологію цього екологічного руху Туниця визначав у 2013 році як “соціально орієнтовану еколого-економічну […], спрямовану на захист кожної людини”. Каденюк із цим погоджується.

У статті в “Вісникові НАН” він іде далі, обговорюючи практичні перепони для такого руху: космонавт говорить про те, що за цю соціально-орієнтовану зелену ідеологію триватиме довга боротьба — й екологам доведеться в ній мати справу з жорстоким опором транснаціональних корпорацій та воєнно-промислового комплексу. Каденюк закликає чинити опір і вважає, що примат екології в політиці незалежних держав призведе до зміни фокусу зовнішньої політики країн на підтримку належного стану середовища та завершення воєн — у цій думці він навіть посилається на Іммануїла Канта, цитуючи кантівський “Вічний мир” (1795) та підсумовуючи, що “припинення будь-яких збройних конфліктів у світі (а також міжнародного тероризму), безперечно, сприймається як аксіома концепції сталого розвитку”.

Вже після смерті Каденюка Туниця пробував розвивати проєкт далі, додавши до нього ще елемент конституційного патріотизму — водночас нібито мимохідь відмовляючись від Каденюкового акценту на низовому рівні в “екологічній революції”. Проєкт — хоча й потенційний — здається, залишився витіснений на сторінки малопопулярних урядових газет.

Чому стратегія просування Світової Екологічної Конституції не виправдала надій?

Тепер я хочу зробити з цим проєктом те, чого з ним не зробив ніхто, — розглянути його критично. Вплив проєкту Туниці–Каденюка на політику був невеликим, а згадки про Екологічну Конституцію Землі не трапляються в сучасному зеленому дискурсі ні в Україні, ні деінде — і це факт, який варто визнати.

У той же час як Туниця писав про те, що фахівцям треба зібратися задля розробки рішень й презентації їх ООН, у липні 2025-го Міжамериканський суд з прав людини, а за два тижні по тому й Міжнародний суд ООН одноголосно постановили, що зобов’язання держав щодо клімату є юридичними, а не декларативними. Екологічне право нарешті здобуло ту вагу, якої Туниця бажав йому все життя. Та як це сталося? Не створено жодного нового органу. Не ухвалено жодного нового договору. Старі суди просто підтвердили юридичну силу вже наявних.

Тож у чому головна слабкість проєкту Туниці та Каденюка? Вона полягає в тому, що проєкт переплітає реальні потреби в розбудові низового руху за соціально свідому зелену політику та потреби в законодавчих ініціативах на національному (якому, до речі, Туниця й Каденюк майже не приділяють уваги) та міжнародному рівні із необґрунтованими уявленнями про створення нових органів ООН як панацею від багатьох проблем.

Бо в чому, скажімо, сенс Світової Екологічної Ради за зразком Ради Безпеки, якщо в такій Раді головні забруднювачі зможуть ветувати рішення Ради — приклад цього якраз можна побачити на Раді Безпеки, яка опинилася в стані паралічу щодо України тому, що агресор є її постійним членом.

До того ж, у  своєму проєкті Туниця та Каденюк хотіли бачити систему екологічного законодавства, яка мала б перевагу над національним законодавством, а також наглядові органи та суд — а такі умови вже існують. Це — умови Європейського Союзу.

В ЄС уже існує багато того, чого просили Туниця та Каденюк. З початку 2000-х років, наприклад, ЄС втілює в своєму законодавстві принципи різних конвенцій про довкілля й, оскільки в ЄС є примат європейського права над національним, в царині екології це дозволяє ухвалювати рішення у багатьох сферах екологічної політики без страху вета найбільших забруднювачів.

Саме в Європі, де федералістська думка десятиліттями живилася екологічними ідеями, модель наднаціонального екологічного права довела свою життєздатність. Здавалося б, європейський вимір мав стати природним осердям проєкту Туниці–Каденюка — натомість він поступився місцем значно менш реалістичному глобальному.

Іронія в тому, що сам Туниця ще 1992 року обстоював екологічний федералізм, який ідеально вписується в логіку європейської інтеграції. Не випадково один із чільних теоретиків європейського федералізму ХХ століття Дені де Ружмон бачив у збереженні довкілля не додаток до об’єднавчих процесів, а один із їхніх головних рушіїв.

Проєкт Туниці–Каденюка має значний потенціал для майбутніх поколінь зелених політиків в Україні, якщо звільнити його від вад мислення пострадянської наукової еліти. Для них Конституція є радше сакральним авторитетом, аніж правовим інструментом, вони намагаються замінити політичні переговори законами, а мірилом влади вважають суто наукову обґрунтованість.

Поза вірою в те, що правильний текст закону здатен виправити всі негаразди, ми можемо оцінити внесок Каденюка набагато краще. Каденюк, як і Туниця, є щирим романтичним “зеленим”.

Внесок Каденюка — надання ваги закликові зміцнити та наростити екологічно свідомий рух, орієнтувати його на потреби реальних людей та бути готовим відстоювати екологічний добробут перед загрозами, що створюються національним та транснаціональним бізнесом. Звільнити його проєкт від пастки паперової революції — й його ідея читається як щось неймовірно потрібне в українській політичній думці.